Не обминає М. Грушевський і того, як дехто у Науковому товаристві намагався “заграти на Франковій амбіції, уболіваючи і дивуючись, як се він, так старий, заслужений діяч, “слухається Грушевського”, молодшого від нього на десять літ чоловіка, та й ще, так би сказати, – заграничного зайди”. Але академік М. Гру­шевський добре знав, що ці уболівання ніколи не робили бажаного ефекту.

Свідченням тісного співробітництва М. Грушевського та І. Франка може бути той факт, що вони часто спілкувалися і в позаробочий час: “Коли ми оселилися побіч себе, мій робочий ранок звичайно кінчався конференцією вдвох у біжучих справах. Виходячи до міста, Франко заходив до мене з результатами своєї вечірньої або всенічної праці (він працював головно вечорами і ночами, я ж лягав рано і працював ранніми ранками, перед полуднем уже кінчаючи головну працю дня). Ми обговорювали матеріал, визначали необхідні переробки й зміни, укладали плани чергової роботи, розділяли між собою кореспонденцію тощо”2 .

М. Грушевський у своїх спогадах ще раз підтвердив уже згадувану думку, яку І. Франко висловив ще у 1898 році у передмові до збірки “Мій Ізмарагд”, щодо його розуміння соціалістичної доктрини. Тому і на сьогодні не втратили свого значення оцінки М. Грушевським Франкового інтернаціоналізму: “В ходячих характеристиках Франка часто можна стрінути протиставлення перших стадій його діяльності і творчості, коли він, мовляв, одушевлявся ідеалами інтернаціонального соціалізму, і стадій пізніших – коли він став українським націоналістом. Се не зовсім вірно. Все своє життя Франко був перейнятий змаганнями до інтернаціональності і до переведення в життя соціалістичних ідеалів, але ніколи, в самих молодечих літах і так само в пізніших, він при тім не спускав з ока національних інтересів українських робітничо-селянських мас”; і далі: “Інтернаціоналіст в культурі, далекий всякої провінціальної вузькості і національної виключності, він навіть в хвилях найбільшого захоплення ідеєю інтернаціональної солідарності пролетаріату вважав українське національне почуття не то що гармонійним доповненням, а логічним вислідом з загальнолюдського почуття, що його поповняло”1. Справжнє почуття патріотизму, любов до українського народу, українського слова були ті найвищі заповіти, які, на думку М. Грушевського, Франко залишив своєму народові.

Не меншої уваги заслуговують спогади іншого вченого – літературознавця академіка Сергія Єфремова. Свої мемуари про Івана Франка він писав десь у 1926 році й, очевидно, думав ще повернутися до них. Але знаємо про ту катастрофу, сфабриковану органами ДПУ, що зв’язана зі звинуваченнями Сергія Єфремова у приналежності до Спілки визволення України. І зрозуміло, що нових, повніших спогадів про Івана Франка С. Єфремов уже не написав. Нас зацікавлюють у спогадах не тільки обставини особистого життя великого письменника, а й факти, пов’язані з українським життям у Києві на початку XX століття. Скажімо, нам стає зрозумілою робота Василя Доманицького у гуртуванні літературознавчих сил навколо журналу ”Киевская старина” у 1902–1903 роках. Але особливо хвилюючою є розповідь молодого С. Єфремова про повагу українофілів до українського П’ємонту – Галичини – у 1902 році. Маємо і досить своєрідний портрет Франка, як його подає С. Єфремов: “Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто маленька постать... рудуваті з сивиною вуса, густий заріст на лицях і глибокі сірі розумні очі...”2.

Влучне слово С. Єфремова-спостерігача відзначає: “Бачив я його на шевченківській вечірці в Стрию, оточеного селянами: для кожного він знайшов у себе потрібне слово. І бачив його зараз же по тому в знайомій родині – як довго і весело щось розказував дітям, а вони тісненьким гуртком обсіли його і почували себе з ним цілком вільно, як з своїм, рівним собі. Бачив знов же його зустріч з М. В. Лисенком: експансивний музика обняв його з словами: “Франко – це святий!” – “Н-но, хіба турецький!” – з тихим сміхом одповів у лад йому Франко, на вічні свої злидні натякаючи”3.

С. Єфремов виніс на все життя гармонійний образ письменника і людини: “Знайомість з людиною не тільки не розбивала чарівливого враження, що справляв письменник, а ще те враження підсилювала, збивала в один монолітний образ, бо письменник і людина в ньому не ворогували, не розходились, не йшли різно. Великий письменник, невтомний працівник, каменяр поступу непохитний був разом і просто хорошою, сердечною, товариською людиною, і це до пошани перед діячем додавало ще втіхи особистого єднання”4 .

Досить виразну картину побуту І. Франка у Львові дає відомий меценат української культури Євген Чикаленко. Відвідавши віллу Франка у Львові, він згадував: “Вразило нас страшне безладдя, непорядок у помешканні Франка: жінка його, що походить з роду київських Хоружинських, у яких була фамільною психічна хвороба, була тоді “толстовкою” і проповідувала “отрешеніє”, а тому й не доглядала за порядком і чистотою в помешканні. Мабуть, тому Франко зараз повів нас до кав’ярні, де ми й просиділи разом кілька часу. Він зробив на мене надзвичайно гарне враження своїм зовнішнім виглядом, вдачею, поведінкою, він нагадував дуже професора В. Антоновича: у обох їх відразу почувалася щоденна талановитість і якась особлива простота (яка рідко трапляється у Галичині), що вабила до них всіх, хто з ними розмовляв”1.

Як згадують мемуаристи, очевидно з цих причин І. Франко не любив приймати гостей у себе вдома, надаючи перевагу зустрічам і діловим переговорам у кав’ярні. Така традиція особливо дивувала українців Наддніпрянщини, серед яких письменник мав чимало справжніх друзів. Під час однієї з таких зустрічей з відомим українським меценатом Євгеном Чикаленком І. Франко розпитував про своїх давніх київських знайомих. З молодих його дуже цікавив Винниченко, що тоді починав свою літературну кар’єру. І. Франко розпитував про його походження, освіту і прорікав йому велике майбутнє. Особливо теплими були зустрічі І. Франка, Євгена Чикаленка та професора Сорбони Хведора Вовка, які на початку ХХ століття у Львові обговорювали проблеми дальшого розвитку української науки і освіти. Як згадував Є. Чикаленко, І. Франко єдиний з галичан робив враження свого наддніпрянського українця як мовою, так і всією своєю вдачею. Особливо приємне враження справили публічні лекції І. Фран­ка з історії української літератури. “Як лектор робив надзвичайно гарне враження своєю простою мовою, без всякого пафосу так звиклого галичанам, своїм колосальним багатством знання, ерудицією. Так було шкода, що такий талановитий учений і видатний своєю красномовністю лектор, маючи всі кваліфікації, не міг добитися кафедри в університеті тому, що його не хотіли підперти свої ж таки впливові в польських колах земляки, що він, як соціаліст та безбожник, буде деморалізувати молодь”2 .

Син Євгена Чикаленка Левко через півстоліття згадував про свій перший приїзд до Львова у 1904 році на курси українознавства, що їх організували львівські наукові кола. Молодого студента вразили виклади багатьох видатних діячів україн­ської науки, але особливо запали в душу лекції Івана Франка. Це було навіть тоді, коли тема не обіцяла нічого цікавого, скажімо, виклади з давньої української літератури. Молодий адепт науки не тільки нічого не пропустив, а й жалів, що лекції добігали до кінця. Запам’яталося Л. Чикаленкові тоді очікування якоїсь сенсації й тому увага ніколи не присиплялася, бо менш цікаві теми завжди чергувалися з дотепом чи анекдотом. Сталося так, що через п’ятдесят років колишній слухач запам’ятав певні факти курсу, а деякі легенди стали частиною світогляду визначного українського діяча Левка Чикаленка.

Вразив молодого Левка Чикаленка робочий кабінет письменника, що вирізнявся простотою і невибагливістю. “Чомусь Франко завжди, скільки ми не були в них, був босий і, сидячи за столом посеред хати, зганяв одною ногою з другої мухи. Одного разу, так само босий, лазив він на черешню, щоб нарвати нам черешень, що саме тоді дозріли. Босий, без піджака та камізельки, у вишиваній сорочці, він ніби не мав вигляду міської людини, а так якогось сільського чи містечкового майстра, кравця чи теслі, що от тільки вийшов зі своєї робітні. І тільки сила книжок, розкладених скрізь – на підлозі, попід стінами і ближе до середини хати – в порядку, відомому тільки самому господареві і – незрозумілому стороннім людям, промовляла за те, що цей майстер має відношення до друкованого та писаного слова і що тут його робітня. І ця зовнішність і повна якась неохайність справляли враження, що маєш діло з простою людиною, з якою можна почувати себе просто і не слідкувати за собою, щоб не вразити її чи невідповідним рухом, чи запитанням. Якось стиралася і різниця віку, і різниця становища громадянського чи культурного”1.

На особливу увагу заслуговує спогад відомого історика, політика часів визвольних змагань українського народу 1918–1920 років Дмитра Дорошенка “Останній побут Івана Франка у Києві”, вперше надрукований у “Літературно-науковому віснику” у 1926 році. Дорошенко розповідає про останній приїзд Івана Франка до Києва у 1909 році, в період його хвороби, і ми переконуємось у глибокому інтересі Каменяра до Києва як центру духовної культури всієї України. А ще у величезній пристрасті Франка до книжок, яку відзначали й інші мемуаристи. Незважаючи на хворобу, як свідчить Дорошенко, у письменника в звичайних умовах не можна було побачити якоїсь ненормальності: ”... Він розмовляв, як звичайна здорова людина, тільки що був якийсь понурий, сумний і зосереджений. Але такий настрій цілком натурально пояснювався його станом каліцтва рук, коли він зробився зовсім наче без рук: ані вдягтись, ані добути що з кишені, ані їсти сам не міг”2.

Для нас важливим є свідчення Дмитра Дорошенка про зустріч Івана Франка з відомим літературознавцем, професором Київської духовної академії Миколою Івановичем Петровим: ”Франко дуже непогано, як побачив я, говорив російською мовою, відповідав влучно і свої знання та пам’ять виявив у повнім блиску. Я благоговійно позирав на сей імпровізований диспут двох великих учених, і як було мені жаль, що я не стенограф або ж що я не маю такої пам’яті, щоб їх розмову зафіксувати й передати на вічний спомин усім любителям української літератури”3.

Про зустрічі Івана Франка на Наддніпрянщині з українськими діячами маємо спогади Сергія Шелухина, відомого діяча Центральної Ради, а потім – політичного емігранта, професора Українського вільного університету.

На думку С. Шелухина, І. Франко працював і як драгомановець, і як культурник, будучи одним з небагатьох галичан, літературна й політична робота яких виходила за межі Галичини й ширилася на Наддніпрянщині. Спогад Сергія Шелухина дає виразну картину українського руху на Наддніпрянській Україні. Особливо важливим для нас є те, що, як свідчить С. Шелухин, який займав тоді досить високу посаду судового чиновника й урядовця у Києві, а потім і прокурора, український рух на Наддніпрянській Україні був досить поширений, а разом з тим добре законспірований. Симпатики українського руху були і в Катеринославі, де мемуаристові довелося працювати.

Але, може, найважливішими для нас є згадки Сергія Шелухина про приїзд хворого Івана Франка до Одеси в 1909 році. Спочатку письменником заопікувався відомий бібліограф Михайло Комаров. Але коли Комаров не міг у силу об’єктивних причин приділити хворому належної уваги, Франко звертається до сім’ї Шелухиних, які зробили все, щоб зарадити гостеві. В розмовах на літературні теми Франко ставився з високими вимогами до літератури. Скажімо, його не задовольняла “Історія українського письменства” С. Єфремова, а це спонукало видрукувати свою історію літератури якнайшвидше.

Можемо погодитися з Франковою оцінкою української критики, яка у кінці XIX й на початку XX століття не виконувала належно своїх функцій. “У тім він винуватить багато київських критиків, які не допомогли поетові серйозним відношенням до його літературної праці правдивими вказівками, плодотворними увагами, а тілько кадили й кадили фіміам приятельським писанням та приспали в письменнику самокритику і розвиток ідейності”1.

В Одесі здоров’я письменника, на думку С. Шелухина, значно поправилось, навіть можна було сподіватися на повне видужання. І тоді “Франко став значно спокійніший, добре спав і з апетитом їв, пив чарку горілки, склянку вина і жартував. Так потроху-троху став уже сам брати хліб. Листа додому він сам і добре підписав пером, всунутим йому між пальців. Днів через 10 він перестав ходити на Ланжерон і казав, що вже не треба. Багато читав. Згадував за дітей”2.

Випадково потрапивши на засідання історико-філологічного товариства в Одесі, І. Франко вразив усіх при обговоренні доповіді професора І. Гордієвського “Початки народного епосу”.

Діяч українського руху в Одесі І. Луценко намагався стримати хворого І. Франка від виступу, але письменник, – як згадував В. Кедровський, – “не звертаючи на нього ніякої уваги, чистою російською мовою почав: “Тут ми чули доповідь про початки народного епосу, на мою думку, визначено їх не точно. Їх треба шукати за кілька соток, а то й тисяч років раніше – в “Книгах битія жидівського народу”...

Всі присутні обернулися в сторону Франка. А він далі розвивав свою думку, наводячи з пам’яті цілі сторіки з “Книг битія жидівського народу”, з пам’яті цитував оригінальні тексти в старожидівській мові, а потім перекладав їх на німецьку й російську мову. Говорив яких двадцять хвилин, авторитетно, спокійно. Видно було, що його слова зробили велике враження”3.

Однак подорож Івана Франка до Одеси у 1909 році була не простою справою. Треба було добитися візи у російського консула у Львові. Як і передбачали найближчі Франкові приятелі (Володимир Гнатюк, Михайло Мочульський та Карло Бандрівський), консул відмовився дати поетові візу на в’їзд до Росії. Та Франко, як згадує Михайло Мочульський, виявився хитрішим від цієї трійці. Він приїхав до Чернівців, де за допомогою професора Степана Смаль-Стоцького дістав візу, і відразу ж поїхав до Одеси. В Чернівцях Франко зупинився у цього відомого мовознавця, професора університету, у якого вчився у 90-х роках один семестр. Ось як згадував син професора Роман Смаль-Стоцький про свою першу зустріч із Франком у Чернів­цях у жовтні 1909 року: “Перше вражіння: людина середнього зросту, голова з багатоповерховим чолом, сині, змучені, немов задивлені кудись очі, лице скупчене, овіяне глибокою повагою, нерадісно стиснуті уста, що по них, як здавалося, ніколи не пробігла усмішка”4.

Зрештою, чернівецькі гостини Івана Франка мали своє продовження в пізніших роках. На жаль, і у Чернівцях на той час було чимало патентованих патріотів, які шкодили українській національній справі, обливали брудом професора Степана Смаль-Стоцького. Як згадував учень чернівецького професора – пізніше відомий український філолог Василь Сімович, чернівецькі патріоти використовували “кожну найдрібнішу нагоду, щоб очорнити людину, яка наш народ на Буковині на ноги поставила. І не було ніякого стриму для тої повені мерзотних лайок, які складали на чоловіка, перед ким ще рік тому хилилися ті, що тепер лаялися, перебираючи собі різні ймена “правдолюбів” і т. д.”1.

Франко приїхав до столиці Буковини у 1913 році з дочкою Анною через місяць після смерті свого сина Андрія. Зрозуміло, що і задавнена хвороба, і туга за сином позначилися на його настрої. Але коли у залі Народного дому в Чернівцях залунав голос поета, публіка принишкла. В. Сімович писав: “... Слухачі наче ніяковіють. Думали, почують сильний, повен переливів, із різними перемінами, то високий, то низький живий голос – а то легко, спокійно пливе слово, як та подільська річка. Слухачі, що привикли до грімких декламацій, поволі звикають. Це ж не декламатор перед нами, не той, що завчив чужу поему, а творець сам, той, що виносив свого “Мойсея” під серцем, що цілого себе вклав у нього, це ж він сам той Мойсей, народний провідник, що дивиться вже позад себе, має за собою 40 років народної праці і спокійно, зрівноважений, перед зібраною громадою про неї розповідає”2.

А пізніше, 25 жовтня 1913 року, українське академічне товариство “Союз” у Чернівцях на своїх зборах іменувало Івана Франка своїм почесним членом, як “великого поета і громадянина, незламного працівника на ниві української культури, непохитного борця за народні ідеали людськості, великого учителя і найкращого сина свого народу, в доказ глибокої пошани... ”3.

Визначний політичний та громадський діяч Галичини XX століття Степан Баран (1879–1953) був активним провідником партії центристського спрямування Українського національно-демократичного об’єднання. Власне мемуари Степана Барана стосуються політичних орієнтацій Івана Франка. Зрозуміло, що особа такого масштабу, як Іван Франко, не могла уникнути політичної діяльності. І хоча існує думка, що заняття політичною діяльністю – це смерть для поета, І. Франко був у такій ситуації, коли відмова від політичної діяльності могла б привести до того, що українська нація була б не сформувалася.

Тому й С. Баран пише про приналежність І. Франка до польсько-українського гуртка, що утворився навколо польського щоденника “Kurjer Lwowski”. З того гуртка пізніше вийшли видатні політичні діячі Галичини: Володимир Охримович, Євген Левицький та інші. Це був час, коли новостворена Українська радикальна партія (1890 р.) розгорнула широку політичну організацію і пропаганду серед українських селянських мас на сторінках “Народу” та “Громадського голосу”.

Цікаві думки висловлює С. Баран і щодо становища євреїв у Австрійській імперії та ставлення до нього І. Франка. “Франко поставився позитивно, як і загал австрійських українців, до сіоністичного руху і щиро вітав пропозицію українського посла Юліана Романчука в австрійському парламенті визнати жидів за окрему націю з усіма наслідками, що випливали зі згаданої 18 статті. Поза тим жиди в Австрії, як її громадяни, користувалися політичними правами нарівні з іншими і мали своїх засимільованих представників у парламенті. Пропозиція Романчука в парламенті не пройшла, і жидів до кінця існування цісарської Австрії не визнано за окрему націю, вони створили лише окрему релігійну групу. Та в історії залишився факт, що якраз українці перші в 68-му році стали в обороні жидівських національних прав, що й підкреслював опісля Франко в одній розмові зі мною на тему жидівської проблеми у нас”1.

С. Баран підкреслював, що І. Франко, як гуманіст і демократ, мав і особистих приятелів серед жидівських інтелектуалів у Львові. Одним з таких щирих приятелів Франка до його останніх хвилин життя був згадуваний уже літератор і критик д-р Біґеляйзен.

С. Баран вказує, що Франкові доводилося розпорошуватися і тому у його діяльності існували лише три виміри і нема метафізики. “Позитивні новини минулого сторіччя та поява масових соціально-політичних рухів замінили глибокі сліди і в кристалізації духовності Франка та в організації і методах його праці. Спостереження явищ життя людської спільноти, аналіз цих явищ, у висновку потреба запровадження соціальних і політичних реформ висували набік всякий романтизм, змушували до точного охоплення проблеми і планового здійснення її в практиці. Франкові йшлося про духовне і матеріальне піднесення наших народних мас. До цього треба кадрів фахових, кваліфікованих робітників, які може дати молода інтелігенція, відповідно духово вихована й вишколена. Тому в Франка – зацікавлення справою народних мас і добором молодих інтелігентів, що їх могла дати академічна молодь”2. Як відомо, Іван Франко ставився індиферентно до чисто внутрішніх партійних проблем. Як нам уже доводилося писати3, письменник у першу чергу думав про те, як радикальна чи пізніше національно-демократична партія допоможе завоювати вистраждану українським народом державність. Ставлення І. Франка до молоді показує С. Баран на прикладі виступу письменника на великому з’їзді українських студентів у Львові, політичний реферат на якому виголосив студент Лонгин Цегельський. І. Франко прислухався до промов і взяв слово наприкінці дискусії. “Говорив спокійно, зрівноважено і без тіні пафосу. Старався при цьому підкреслити дотичні місця реферату та вказував на його недоліки. Метою його промови було не знеохочувати референта до дальших виступів, навпаки – до них заохочувати і поглиблювати знання”.

Взаємини Івана Франка з його братами рідко висвітлювалися в нашому франкознавстві. Певні відомості про це знаходимо у спогадах відомого українського громадського та військового діяча Івана Коссака. Він докладно писав про родину письменника, зокрема про його братів Онуфрія та Захара, які, хоч і самі потребували опіки старшого брата Івана, морально підтримували письменника у його нелегких життєвих дорогах. Цікаві свідчення знаходимо у спогадах відомого українського художника Григорія Смольського, дитинство якого пройшло у Підгірках біля Калуша, де проживав брат Івана Франка Онуфрій. Як згадує Смольський, Іван Франко у львівській газеті вичитав, ніби в селі Підгірки, недалеко від Калуша, є на продаж ціле господарство з будинком і полем. Мабуть, між Іваном та Онуфрієм була до того часу якась розмова про переселення. Іван Франко написав зі Львова братові, щоб той у визначений день чекав на нього у Стрию, звідти підуть до Калуша, а далі подадуться до Підгірок оглянути господарство. Це, мабуть, було 1902 або 1903 року, бо 1904 року Онуфрій Франко разом з родиною переїхав до Підгірок...

Григорій Смольський згадує про приїзд до Підгірок Франкових синів-гімназистів Андрія, Петра і Тараса. Але найбільше запам’ятався майбутньому художникові приїзд письменника на похорон брата Онуфрія. На великому подвір’ї зібралося багато народу. Іван Франко стояв під стіною хати на призьбі. “Франко був одягнутий у довгий легкий коричневий реглан. Подібного кольору костюм. Не був у вишиваній сорочці, як звичайно його малюють. Краватка невибаглива, спадала недбало і ховалася в заломах коміра реглана. На обличчі худорлявий, волосся рудаве, задуманий, але держався рівно, просто. Не було в ньому зарозумілості, самовпевненості, але глибока внутрішня зосередженість. Стояв нерухомо, наче розгадував загадку життя і смерті”1.

Окремий цикл у мемуарній франкіані складають спогади дітей Івана Франка. Серед них книга Тараса Франка “Про батька”, спогади Петра Франка “Іван Франко зблизька” та праця про Каменяра його дочки Анни Ключко-Франко. Насичені подробицями родинного побуту, вони творять яскраву картину про Франка-сім’янина, люблячого батька.

Діти приносять радість і втіху батькам. Матеріальні заробітки письменника не завжди давали йому можливість заховатися у тиші свого робочого кабінету, а діти Франка і його друзів часто заважали праці за письмовим столом. Як згадує Софія Олеськів, дочка близького товариша Івана Франка Осипа Олеськіва, “треба було справжньої геніальності, щоби писати вірші у присутності восьми веселих, розгуканих дітей, що гарцювали за плечима поета, похиленого над своїм бюрком. З-під дивана вилазила здорова черепаха, в кутах дві морські свинки хрумали заячу капусту, серединою проходжувався бузько з надломаним крилом, яке ми прив’язували, деколи скакали жаби, зловлені хлопцями, щоб погостити бузька”2.

Іноді, правда, у спогадах дітей Франка деякі деталі неточні. Незрозуміло, скажімо, чому Анна Ключко-Франко у своїх спогадах, написаних в еміграції, різко протиставляла Івана Франка та Михайла Грушевського. З цього приводу Володимир Дорошенко писав: “Можна лише шкодувати, що в спогадах п. Анни Ключко знайшлися дуже негідні випади проти М. Грушевського, що їх підхопила радянська преса для дискредитації великого українського історика. Очевидно, ніяке українське видавництво не пустило б у світ подібних інвектив, опертих на незнанні або навіяних хворобою чи то самого Франка, чи то його дружини”3.

Останні роки життя Івана Франка, особливо після 1908 року, були надзвичайно важкими. Гігантський розум великого письменника був скутий рамками важкої недуги. Але, незважаючи ні на що, письменник інтенсивно працює, хоч параліч обох рук значно ускладнює роботу. Він диктує свої твори улюбленому синові Андрієві. Але й тут нещастя: у квітні 1913 року помирає син. Згодом у записуванні творів допомагають переважно студенти.

Крім того, І. Франко часто виїжджає у міста й містечка Галичини, де виступає з читанням своїх творів, зокрема поеми “Мойсей”. Маємо ряд мемуарних свідчень про авторські читання у Чернівцях, Станіславі, Коломиї, Перемишлі, Турці, Золо­чеві та інших містах.