У ФОКУСІ МЕМУАРИСТИКИ

“Хто хоче пізнати поета, мусить побувати в його країні”, – писав великий німецький поет Йоганн-Вольфганґ Ґете, закликаючи дослідників письменницької спадщини вивчати все, що пов’язане з особою і творчістю митця. Ці відомі слова особливо актуальні для тих, хто цікавиться постаттю одного з найбільших геніїв, що їх зродила земля українська, – Івана Франка. Сьогодні чимало зроблено для осмислення діяльності великого Каменяра. Але чим далі йдемо в мандрівку століть “з його духа печаттю”, тим більшою і величнішою стає для нас його постать. У наші дні, коли відзначаємо 155-річний ювілей Івана Франка, на часі правдиве і неупереджене слово про його твори, життя, діяльність. Останні франківські наукові зібрання показали, що на початку XXI століття просто необхідно представити не сфальшовану різними ідеологічними догмами постать Каменяра.

 

Останні наукові форуми франкознавців “Іван Франко і світова культура” (1986), “Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин” (1996), “Іван Франко: дух, наука, думка, доля” (2006) з усією серйозністю поставили проблему “Іван Франко і його сучасники”. До її вирішення наше літературознавство підійшло не в повній готовності. Одним із аспектів вирішення цієї надзвичайно широкої проблеми є видання спогадів про Івана Франка.

 

Мемуарні дослідження – важливе джерело пізнання особистості письменника. Вчені-літературознавці вважають, що мемуари за фактичним матеріалом, його достовірністю і відсутністю вигадки близькі до історичної прози, наукових біографій, документально-історичних нарисів. Хоча між ними є суттєва різниця, адже у спогаді відтворюється тільки частина дійсності, яка була у полі зору мемуариста, на першому плані тут виступає сам мемуарист зі своєю точкою зору на описувані події. Тому мемуари певною мірою суб’єктивні, за фактичною точністю вони завжди поступаються документам. Однак неповнота фактів і майже обов’язкова односторонність інформації повсякчас компенсуються в мемуарах живим і безпосереднім враженням особистості їх автора, що є по-своєму цінним “людським” документом.

Спроба пізнати митця в контексті світу, часу і людей найкраще актуалізується у мемуарах, у яких можемо збагнути непересічну постать у єдності і драматичному протистоянні двох складових “я” і “світ”, що, за визначенням Хосе Ортеґи-і-Гасета, “і є життям”. На думку іспанського вченого, який розмірковував над завданням створення біографії Ґете, зв’язок між “я” і “світ” утворює простір, який і є те справжнє зі середини його життя авторами. Справа не у тому, щоб побачити життя Ґете очима Ґете, в його суб’єктивному баченні, а в тому, щоб вступити як біограф у магічне коло даного існування, стати спостерігачем давньої об’єктивної події, яким було це життя і чиєю всього частиною був Ґете”1 .

 

Такими документами часу стали як окремі мемуарні свідчення, так і книги спогадів про великого Каменяра. Український читач уже мав можливість ознайомитися з ними. Ще в 1927 році, до десятиріччя від дня смерті Івана Франка, видавництво “Новий час” опублікувало у Львові збірку спогадів про письменника. До неї увійшли мемуарні матеріали дев’яти галицьких науковців та громадських діячів, які добре знали Івана Франка. Характерно, що більша частина цих спогадів у пізніших радянських виданнях не передруковувалась. Доречно нагадати, що 1926 рік, коли відзначалися десяті роковини смерті Івана Франка, дав великий поштовх не тільки для розвитку франкознавства, а й для написання нових спогадів про письменника. На особливу увагу заслуговує збірник “Україна” (1926, № 6). Зі спогадами про Каменяра виступив фундатор збірника Михайло Грушевський та інші українські діячі-наддніпрянці, які знали Івана Франка. Радянське франко­знавство за сімома замками тримало спогади одного з найближчих співробітників Івана Франка, геніального історика Михайла Грушевського, оскільки перший президент Української Народної Республіки вважався “найлютішим ворогом радянської влади”. В радянські часи навіть літературна громадськість не знала спогадів про Івана Франка, що вийшли з-під пера Сергія Єфремова, Богдана Лепкого, Кирила Студинського, Володимира Дорошенка, Степана Гаєвського та багатьох інших діячів української культури.

 

Не можна обійти, говорячи про мемуарну франкіану, і матеріали Олександра Барвінського, які щойно надруковані (зберігаються у рукописному архіві Івана Франка). Маловідомими залишаються на сьогодні свідчення про великого Каменяра, з якими у свій час виступили Омелян Киричинський, Гнат Житецький, Дмитро Дорошенко, Михайло Могилянський, Іван Кобилецький, Сергій Шелухин, Кирило Трильовський та інші. Цікаві факти про перебування Івана Франка у Чернівцях подають Василь Сімович, Степан Смаль-Стоцький та його син – відомий вчений української діаспори Роман Смаль-Стоцький. Коломийський побут І. Франка постає у спогадах Ю. Шкрумеляка та Ю. Бохенського.

 

Нашого сучасника особливо зацікавлюють спогади Катрі Гриневичевої, яка змушена була залишити рідну землю в 1944 році. До останнього часу замовчувалась така сторінка в житті Каменяра, як його перебування у притулку для січових стрільців (1915 – початок 1916 року). Про це писали колишній сотник січового стрілецтва доктор Володимир Щуровський та господиня притулку Ірена Домб­чевська.

 

Зацікавлять нашого сучасника спогади Гната Хоткевича, раніше майже не знані мемуарні матеріали про Каменяра, написані колишнім молодомузівцем Володимиром Бірчаком. Один із маловідомих сьогодні українських церковних діячів Йосип Застирець згадував свої старання про присудження Івану Франкові премії Нобеля. Окрему групу мемуарних свідчень складають спогади тих, хто знав І. Франка в побуті, щоденному приватному житті у Львові. Такими є спогади В. Гнатюка, М. Мочуль­ського, К. Банд­рівського, С. Федорчакової.

 

Разом із тим, не тільки вчені-франкознавці, а й широкий читацький загал може зауважити, що деякі спогади про Каменяра немовби написані на замовлення, вони повинні були свідчити про те, що Іван Франко “дуже близько підходив” до марксизму, але все-таки не дійшов. Мало дають для розуміння особи Каменяра і спогади, написані принагідно (вони містяться в архіві Літературно-меморіального музею І. Франка у Львові); це свідчення людей, які в той чи інший час зустрічалися з письменником і хотіли залишити для історії свої спостереження.

 

Деякі з цих спогадів, записані в 50-х роках ХХ століття і опубліковані у збірниках, упорядником яких був О. Дей, несуть на собі печать радянської цензури, зрештою самоцензури. Це стосується передусім спогадів про письменника, записаних від очевидців перебування І. Франка в різних місцевостях Галичини, зокрема на Поділлі (спогади Луки Іщука, Іванни Блажкевич, Петра Кабарівського, Степана Новаківського, Антона Іванчука та ін.). У них свідомо замовчувались імена видатних діячів національної культури та релігії, яких не сприймала радянська ідеологічна система. Скажімо, зустріч І. Франка у Тернополі у 1911 році пов’язана з іменем тодішнього гімназиста Йосифа Коберницького, майбутнього первоієрарха української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого чи відомого згодом актора Йосипа Гірняка. Зрозуміло, що у цих мемуарах такі імена не можна було згадувати.

 

Звичайно, що в радянський час, зважаючи на страшний ідеологічний тиск, ні О. Дей, ні М. Пархоменко у російському виданні спогадів (1966) не могли дати мемуарних свідчень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, С. Смаль-Стоцького та багатьох інших діячів національної культури. В окремих виданнях спогади подавались неточно, зі значними пропусками, купюрами.

 

Сьогодні можна погодитися з Володимиром Дорошенком, сучасником Івана Франка, який, будучи на еміграції, писав у 1956 році, що, скажімо, спогади В. Бонч-Бруєвича аж надто популяризувало радянське літературознавство. “Ці взаємини тепер большевики роздувають безмірно на доказ Франкового “прогресивного” русофільства. В дійсності вони не були вже надто тісні. Бонч-Бруєвич переслав Франкові зі Швейцарії видання російських соціал-демократів та й тільки. Коли В. Поссе після заборони журналу “Жизнь” у Росії почав видавати його в Швейцарії, то звернувся до Франка з проханням про співробітництво, Франко надіслав йому допис “З Га­ли­чини”, але цей допис не був надрукований ні в “Жизни”, ні в жодному іншому російському соціал-демократичному часописі й десь запропастився. Ось і всі “взаємини” з російськими соціал-демократами”1.

 

Тому сьогодні мусимо думати про те, щоб показати постать Каменяра не сфальшованою відповідно до марксистських догм. Це стосується й спогадів про Івана Франка – від початків його життя і до останніх днів. З особою цього громадського діяча, вченого і письменника пов’язана ціла історична епоха не тільки в Галичині, але й в усій Україні, починаючи десь з 70-х років XIX століття і аж до його передчасної смерті у 1916 році. Ще у 1941 році український літературознавець Василь Щурат, який, може, найбільше знав Івана Франка, писав: “На мою думку, треба було б опублікувати тільки такі спогади, які є правдиві і писані справжніми друзями письменника. Бо в нас були й такі, що за життя зовсім не цінили Франка, а потім, щоб примазатись до великої людини, друкували і друкують якісь спогади: мене, мовляв, Франко сюди посилав, а мене туди і т. ін. Але все ні до чого”2.

 

На жаль, окремих неточностей, пропусків не позбавлене і перше видання “Спогадів про Івана Франка” (Львів: Каменяр, 1997). Упорядникові на той час не вдалося знайти частини спогадів, деякі з них неточно прокоментовані. Упорядник намагався уникнути згаданих хиб у пропонованому виданні.

 

* * *

 

Як відомо, дитячий період життя Івана Франка припав на шістдесяті роки XIX століття. Більше того, дитинство письменника випало на той час, коли його рідні околиці стали ареною заселення Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну, коли активно пробуджувалася свідомість галицьких українців. Можна сміливо стверджувати, що в кінці XIX століття у Галичині почала формуватися та свідома українська інтелігенція, яка збройно виступила у боротьбі за державну незалежність України у 1918–1920 роках.

 

У написаному в 1903 році оповіданні “Отець-гуморист”, згадуючи жорстоку методу навчання дітей за допомогою биття, що її використовував отець Телесницький, Іван Франко писав: “Я дуже рідко підпадав під руки о. Телесницького, та проте враження з того року лишились у мене незатерті, болючі й досі, і не в одному – чую се – скривили мій характер, попсували мою вдачу, причинили мені немало душевної муки в цілім житті”1.

 

Цікаві матеріали, що стосуються походження Івана Франка, містяться у праці о. Івана Негребецького “До родоводу Івана Франка”, написаній на основі метричних книг. І справді, досить дивним виглядало те, що у 1855 році мати Івана Франка Марія, шляхтянка, вийшла заміж за 53-річного вдівця. Івася віддали у школу до Ясениці тому, що в Нагуєвичах школи не було, а в Ясениці жила бабуся І. Франка по матері – Людвіка. Франко дуже любив її, навідувався до неї, вже навчаючись у Дрогобичі. Бабуся до того ж допомагала внукові матеріально, оскільки мала певну підтримку від свого брата – греко-католицького священика. “Людвіку характеризують як дуже учинну, помічну людям, строгу на всяке зло – під її впливом виховалася мати Франка і сам Франко. По смерті мужа 1846 підупала на маєтку, бо синів посилала до шкіл, рятував їх брат парох... ”2.

 

В архіві Михайла Возняка, що зберігається у Львівській бібліотеці ім. В. Сте­­­фа­ника НАН України, знаходиться стаття вченого “Іван Франко в автобіографічних висловах”, де є цінні свідчення, що стосуються молодості великого письменника: “Правдоподібно 1879 p., – пише М. Возняк, – Франко розпочав серію під заголовком “З давніх споминок моєї молодості” першим незакінченим оповіданням “Злісний Сидір”. Тут син такими словами згадував про кузню свого батька: “Мій небіжчик тато був коваль і славився на всю околицю не тільки хорошою та тривкою роботою свого ремесла, але й своєю живою, гостинною та людською вдачею. Кузня мого тата, що стояла посередині нашої невеликої слободи на досить високім плоскім сугорбі віддалік від села, була, так сказати, місцем збору, нарад та привізної балаканини для всіх сусідів. Скоро тільки, бувало, тато ввійде до кузні та, беручись до роботи, заценькає молотом по бабі, так зараз, гляди, починають сходитися сусіди, близькі і дальші, далі прибувають і люди з села, а то й геть із дальших сіл з роботою, деякі приїздять з возами, і на оборі та під кузнею починається немов правдивий ярмарок”3.

 

Слід відзначити, що ранні роки Івана Франка досить добре висвітлені в його автобіографічних творах, зокрема в оповіданні “Під оборогом”. Сам Каменяр звертав на це увагу після того, як один з видатних українських франкознавців початку XX століття Сергій Єфремов посилався як на джерело ранніх років І. Франка на твори письменника з життя школи – “Малий Мирон”, “Оловець”, “Грицева шкільна наука” та інші. На думку самого Франка, вважати ці твори суто автобіографічними не можна, бо, крім автобіографічних відомос­тей, там є ще багато такого, що йде від художньої вигадки. Крім того, чимало матеріалу для розуміння дитячих років І. Франка дає його спогад “У кузні”, на який дуже часто посилалися літературо­знавці. Можна стверджувати однозначно, що яскраві свідчення з ди­тячих років І. Франка знаходимо у спогадах Івана Кобилецького, Івана Яцуляка, Карла Бандрів­ського.

 

Важливу роль у творенні справжнього обличчя Івана Франка-підлітка та гімназиста відіграють парамемуарні свідчення (спогади, записані літераторами чи журналістами від тих, хто добре знав письменника). У них зійшлося три площини відтворення дійсності: реальність того часу, про який згадують, точка зору самого мемуариста, врешті кут зору записувача спогаду. Відомий політичний і громадський діяч Галичини міжвоєнного періоду Володимир Кузьмович у 30-х роках ХХ століття записав спогади від товаришів юності Івана Франка. “Перша балачка з Яцьом Олексовським. Знає поета з часів, коли він був під поліційним наглядом і як кандидував до австрійського парламенту. Їздив до поета до Львова. Бачив його раз у Попелях, в гостині у місцевого вчителя Михайла Воробця. Отой Воробець протягом 14 років протягнув на вісімнадцяти посадах. Як тільки комедія “Учитель” появилася, сказав Воробець Олексовському: “Власне як п. Франко був у мене, я йому описав своє життя і тут п. Франко написав комедію”1.

 

Карло Бандрівський записав спогади Івана Франка раннього дитинства з його слів. Навчання майбутнього письменника у Ясениці Сільній у 60-х роках XIX сто­ліття проводилось польською і німецькою мовами, спогади Івана Яцуляка торкаються саме цих двох років навчання.

 

На відміну від сільської нормальної школи, навчання у василіянській школі було зовсім іншим. Як згодом згадуватиме Іван Франко, тут, а трохи пізніше у Дрогобицькій гімназії, навчання проходило на цілком іншому рівні, а головне – ставлення вчителів до учнів було інше. Справа в тому, що у нашому літературо­знавстві вже виробився стереотип, нібито всі вчителі Івана Франка були деспотами і невігласами. Траплялись, звичайно, і такі, але їх було небагато. Зате, як згадував сам Іван Франко у статті “Причинки до автобіографії”, “я з приємністю можу згадати імена молодого монаха Крушельницького, що вчив нас у другому класі, отця-катехита Красицького, отця-ігумена Барусевича і пізнішого ігумена отця Немиловича, талановитого проповідника, а також старенького вчителя так званої “штуби”, то є 1 класу, русина Чернигевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерті і який для непослушних та галасливих дітей у своїм класі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою”2 . Карло Бандрівський, який був однокласником Франка під час навчання у Дрогоби­цькій гімназії, і його слова про відвідини домівки Івана Франка у Нагуєвичах, може, найбільше свідчать про гостинність родини Франків. Цікаві спогади про взаємини з письменником ще з гімназійного часу залишив Василь Білецький. Про ці роки маємо свідчення однокласників Івана Франка – М. Коріне­вича, І. Погорецького та інших. Час навчання майбутнього письменника у Дрогоби­цькій гімназії сприяв тому, що він досить своєрідно пізнав світ і життя людей інших національностей.

 

Три кути зору парамемуарних розповідей особливо відчутні у свідченнях, які стосуються дитячих та юнацьких років Івана Франка. Журналіст та громадський діяч української діаспори Дмитро Бачинський опублікував у американській газеті “Свобода” (1956, 15 серпня) спогад отця Сави Ломницького про гімназіальні роки письменника. Про навчання у Дрогобицькій гімназії о. Ломницький згадував: “Я ніколи не бачив його (І. Франка. – М. Г.), щоб він ходив. Завжди бігав. На вулиці, в місті ніколи я його не бачив. Завжди коло гімназії. Ми тоді ніяких “мундурів” не мали, кожен ходив у чім хотів і що мав. Франко ходив у простій з грубого полотна сорочці, часом вона була вишивана, але так простенько. Тоді ще сорочок таких, як тепер, не вишивали, або я їх в нікого не бачив. Прості цайгові штани і така сама блюзка. Знаєте, що він був рудий, але лице інтелігентне, голова розумна, очі ясні, добрі. Ніколи я не бачив його, щоб він злостився, щоб “штуркався”, як то буває між учнями. Не задерикуватий, кожному радо, із щирого серця помагав, але ніколи я не чув, щоб сміявся з незнання другого[...] До школи ніяких книжок не носив. Може, він навіть їх не мав. Мені здається, що йому їх не треба було, але цього не знаю. Все “летів” з якимись паперами. То був такий грубий зошит, часом щось скоро записував у свій зошит. Я того зошита ніколи не бачив. Але казали, що він писав, як би якимись кривульками, які тільки він знав відчитати”1.

 

Дрогобицький період життя зафіксований у таких творах, як “Гірчичне зерно”, “Отець-гуморист”, “У столярні”. Пізніше Іван Франко скаже, що йому пощастило в наймолодших літах, тоді, коли ще ходив до нормальної школи, що містилася “в монастирі отців-василіян при церкві святої Тройці в Дрогобичі”. Жив тоді у міщанки Кошицької, що вдруге вийшла заміж за столяра Гучинського. “Тут, живучи протягом трьох літ, я мав нагоду придивитися ближче родинному життю та ремеслу дрогобицьких міщан і списав дещо з тих своїх вражень у нарисі “У сто­лярні”2 .

 

М. Возняк вважав, що Кошицька була далекою родичкою батька або матері письменника. Але попри те “стація” у Кошицької була місцем цікавих пригод, дотепних жартів, а в ній цікава особа самої господині. “Се була жінка середніх літ, значно поза 30, з слідами деякої краси на пожовклім та поморщенім лиці, незвичайно балакуча, як загалом усі дрогобицькі реміснички”3.

 

Були й жахливі картини – скажімо, сцена забивання теляти єврейським різником. Але найбільш неприємне враження залишилося у школяра від учителів, які пішли на педагогічну працю не за покликанням. І хоч таких було небагато, цілком розуміємо Франкові слова: “Я довго не важився відновлювати в душі спомини про нього. Та годі вагатися. Отеє ж і скидаю з душі хоч часть тих важких споминів. Нехай вони п’ятном нестертої ганьби та прокляття впа­дуть на його пам’ять і на тих, що поставили та толерували його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів, а не як велике діло любові, терпливості й абнегації”4.

 

 

Майже невідомі у нашому літературознавстві спогади Івана Франка “Мої жидівські знайомі” дають можливість побачити його враження від життя та звичаїв у єврейських сім’ях. Для прикладу, Івана Франка вражала особлива ментальність єврейської родини. Селянський син із раннього дитинства був знайомий з укладом життя на селі, який базувався на батьківському авторитеті та покірності дітей. У єврейській родині Франко бачить “іншу картину, де батько знаходився в значно ближчих, інтимніших відносинах зі своїми синами та всіма іншими членами родини. Він був начебто старший брат, у справах, стремліннях і планах якого так чи інакше брали участь всі члени родини. Щось тепле проймало мене від тих щоденних сцен, свідком яких я був. У глибині душі я порівнював їх до подібних подій в селянській родині, відчуваючи, що зіткнувся тут з чимось значно вищим, якимсь типом давнішої культури”1.

 

Разом із мемуарами “Спомини з моїх гімназійних часів”, “Причинки до автобіо­графії” й деякими художніми творами ці матеріали дають випуклу картину навчання Івана Франка в Дрогобичі. Найбільше, що виніс майбутній письменник із Дрогобицької гімназії, – це бажання працювати для свого народу.

 

Саме там, у гімназії, постав у той час таємний гурток. Окремі дослідники схильні були вважати Івана Франка засновником цього гуртка. Так, зокрема, вважав дослідник історії українського війська Осип Думін2. Однак сам Іван Франко писав про гурток ось що: “Формальних кружкових організацій між гімназійними учениками в моїм класі не було. Коли ми з нижчої гімназії перейшли до вищої, т[о] зн[ачить] до V класу, попробував тодішній перший відличний Антін Шіллер зав’язати позашкільний кружок товаришів без відома вчителів та директора. Після умови ми зійшлися на одній кватирі числом більше як 20, Шіллер отворив зібрання гарною промовою в польськім язиці, виясняючи в ній задачу кружка – займатися у хвилях, свобідних від шкільної науки, літературою та писанням літературних або наукових праць, що мали би бути відчитувані на зібраннях кружка. Товариші дали собі руки брати участь у тім кружку і держати свою роботу в тайні, але кружок простояв дуже недовго, відбув, здається, не більше як два або три засідання, а потім не сходився більше, та не полишив по собі ані статуту, ані протоколів, ані жодних записок”3 .

 

В умовах ідеологічного тиску Франкові біографи не завжди згадували про тих, хто спричинився до раннього формування таланту письменника. А поза тим важливе значення у час навчання у Дрогобичі відіграв Лімбах, син якого був шкільним товаришем І. Франка. У оповіданні “Гірчичне зерно” І. Франко писав: “Після того сухого тону, яким викладано нам скупі відомості з історії літератури в гімназії, після тих ніби об’єктивно-поміркованих оцінок, після того фальшиво піднятого тону, яким треба було говорити про великих корифеїв літератури і про все, що вийшло з-під їх пера, Лімбахові різкі та іноді несправедливі слова набирали незвичайної ціни”4.

 

Франко вважав, що Лімбах був людиною без систематичної освіти. Не маючи “заокругленого” (І. Франко) знання, ні ясного світогляду, ця особистість була не книжкою, а людиною з її суперечностями. Розмови з Лімбахом, на думку І. Франка, були “вилетом у якісь повітряні краї, в немежовані степи духового життя, естетичних питань та привабливих творів людської фантазії, де всякі питання дійсного практичного життя, а властиво тої мізерії, що нас окружала, щезали, попросту переставали існувати”5.

 

Так само індиферентно ставився Лімбах до релігії. Пізніше Лімбах став суворим критиком Франкових творів. Зокрема, неоднозначним було ставлення Лімбаха до твору “Лесишина челядь”.

 

На той час Дрогобич, як писав пізніше сам Іван Франко, був містом дуже багатим на негативні прикмети. “Почислити, чого там не було, – вийде довгий реєстр. Не було ані одної порядної кав’ярні, ані реставрації, ані одної публічної бібліотеки, ані одного освітнього товариства, ані одного зібрання чи то з політичною чи з освітньою метою. Не було майже нічого того, що характеризує хоч на половину європейське місто. Не було навіть води, крім домашньої соленої, якої посторонні люди не могли пити. Більшість вулиць без тротуарів та без освітлення, а широко розкинені передмістя, особливо Задвірне, Завізне та Війтівська Гора, були собі прості села з солом’яними стріхами, огороджені плотами з захованням зовсім сільського характеру. Залізницю з Дрогобича до Стрия побудовано, коли я був у сьомім гімна­зіальнім; до того часу Дрогобич був собі “вільним королівським містом”, вільним, невважаючи на свою нормальну школу та гімназію, від усього, що пахло цивілізацією та інтенсивнішим духовим життям”1.

 

Ще навчаючись у гімназії, майбутній письменник мав кілька зшитків фольклор­них матеріалів, що потім немало прислужилися йому у фольклористичних студіях. Як пише сам Франко в автобіографії, Гомер, Софокл і Таціт, читані в гімназії, зробили на нього сильне враження, як і Біблія, котру читав у перекладах – польському й церковнослов’янському. Вже тоді почав перекладати дещо з тих творів. А нахил до писання виробився в нього під впливом двох учителів, які самі писали і друкувалися. Це були Іван Верхратський та Юлій Турчинський. Юлій Турчинський – цікава особистість, поляк за національністю – автор кількох драм і казок, написав кілька розвідок про творчість Адама Міцкевича. Іван Верхратський – пізніше автор ряду наукових праць та художніх творів – мав принципову суперечку з Франком. А до писання заохотив Івана Франка Ісидор Пасічинський, який ще в нижчих класах почав друкувати свої вірші у галицьких виданнях – “Учитель”, “Ластівка”, коломийській “Руській раді”. Про цього свого гімназіального товариша пише Іван Франко у згадуваній біографії, підкреслюючи, що Верхратський “ставив” вірші Пасічинського дуже високо. А вже поезії іншого товариша йому не дуже подобались. “Другий товариш, Дмитро Вінцковський, також поет, ходив кількома роками висше мене, і тільки його слава доходила до мене та єго скучна гекзаметрова поема “Попадя”, котру я читав набожно, але в котрій не міг найти смаку”2. Очевидно, що вирішальне значення для творчості Івана Франка мав 1875 рік – рік закінчення Дрогобицької гімназії та вступу до Львівського університету.

 

Вже неодноразово говорено, що Львівський університет на той час не був ніяким “світильником у царстві духа”. При цьому дослідники посилаються на висловлювання самого І. Франка. Професори часто на лекціях відбували свою повинність, не давали студентам міцних знань. “Прийшовши до Львова до “Академического кружка”, я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були досі майже зовсім чужі і не зрозумілі, то й, очевидно, не міг у них найти ладу і хитався довго то на сей, то на той бік... ”3, – згадував він.

 

Москвофільська партія, яка мала сильні позиції в Галичині ще з 30-х років, захо­пила і молодих хлопців, які щойно поздавали матуру і вирішили в університеті вивчати філософію. Івана Франка призначають бібліотекарем “Академического кружка” (своєрідний філіал москвофільської партії серед студентської громади). У 1896 році Іван Франко писав: “Щодо себе скажу, що по приїзді з Дрогобича, вступаючи на університет у Львові, я пристав до Акад[емического] кружка тільки для того, що там видавалася газета, при котрій я міг би працювати, і що там була бібліотека, якої не було в “Дружнім лихварі”, а москвофільства у властивім значінню у мене ані тоді, ані пізніше не було ніякого”1. На щастя, Іван Франко не перебував під впливом москвофільської ідеології, яка у Львові не одного звела зі шляху правдивого служіння своєму народові. Згадаймо хоча б постать першого завідувача кафедри української філології у Львівському університеті Якова Головацького, який у “Трьох вступительних преподаваніях...” (габілітаційній лекції) обіцяв служити своєму народові словом з університетської кафедри, а з 1850 року під впливом головно Дениса Зубрицького цілком перейшов на москвофільські позиції. Зрештою у 1867 році Я. Головацький змушений був покинути кафедру у Львівському університеті, і Франко застав на цій кафедрі Омеляна Огоновського.

 

Про своє університетське навчання Іван Франко писав так: “В тих трьох роках університетського життя я читав досить багато, хоч без вибору, більш белетристики, ніж наукових речей. Лекції на університеті зовсім мене не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків. Я слухав класичної філології у пок. Венцлевського і зівав, слухав руської граматики і літератури у д-ра Огоновського”2.

 

Як бачимо, Іван Франко ставив лекції Омеляна Огоновського не дуже високо. З цього приводу у своїй “Історії літератури руської” Омелян Огоновський пізніше писав: “Дивним дивом марикує собі тут Франко, що на університеті не міг нічого путнього навчитись. Вже ж покійний Венцлевський був професором тямущим; і відтак з його школи вийшло чимало добрих учителів класичної філології; та, мабуть, у Омеляна Огоновського можна дечого навчитись, коли в 1873–1874 pp. найпильнішим його учеником був Ол. Брікнер, котрий тепер є професором університету Берлінського. Опроче професорам філології годі займатись питаннями про соціологію, котрі Франкові від р. 1877 були по нутру”3. Омелян Огоновський, зрозуміло, натякав тут на Франкове захоплення соціалізмом у 1870-х роках.

 

Згодом у статті “Омелян Огоновський”, написаній як посмертна згадка про професора Львівського університету, І. Франко визнав певні заслуги Омеляна Огоновського, якому “прийшлось уперве публікувати біографічні дані, добуті чи то безпосередньо від них (українських письменників. – М. Г.), чи від їх знайомих, і та часть його праці, безперечно, назавсігди буде цінною, буде конечним джерелом для пізніших робітників. Де ж сього не було треба, або не було можна зробити, там при пок[ійнім] Огоновськім лишається все-таки заслуга старанного компілятора, впорядника і популяризатора всіх доступних звісток біо- і бібліо­графічних”4.

 

Віддаючи належне професорові О. Огоновському після його смерті, в студентські роки більшого впливу зазнав І. Франко з боку інших чинників. Вирішальний вплив, як відомо, справив на нього український політичний емігрант Михайло Драгоманов. Вплив Михайла Драгоманова на Івана Франка найглибше висвітлений у спогадах А. Дольницького, опублікованих на сторінках газети “Краківські вісті”(11–19 серпня 1943 р.), які подаємо у записі на той час 90-річного автора.

 

Найбільшу роль у становленні літературно-естетичних, як і, зрештою, суспільно-політичних, поглядів І. Франка зіграли три листи Михайла Драгоманова до редакції журналу “Друг”. Восени 1875 року І. Франко увійшов до керівного складу журналу “Друг” як бібліотекар. А на початку 1876 року його обрано секретарем редакції.

 

Керівну роль у “Друзі” почали відігравати Іван Франко, Михайло Павлик, а також І. Белей, І. Мандичевський, А. Горбачевський. Михайла Павлика обрано головою редакційного комітету на місце Лабаша, який, вийшовши з редакції, виступив на сторінках “Слова” з наклепницькими вигадками на адресу “Друга”.

 

Листи М. Драгоманова (перший надрукований у “Друзі” 1875 року, другий і третій – 1876-го) стосувалися мови журналу та його суспільно-політичного напрямку. М. Драгоманов писав, що мова журналу, так зване язичіє, не є ні українською, ні російською. Друге завдання, яке ставив перед собою Михайло Драгоманов, – це показати самим москвофілам та й українофілам Галичини їх суспільно-політичну вузькість. Пізніше сам Іван Франко напише до М. Драго­манова: “З ваших листів до ред[акції] “Друга” я вичитав лиш тільки, що треба знайомитись з сучасними писателями, і кинувсь читати Золя, Флобера, Шпільгагена, так як перед тим уже з запалом читав Л. Толстого, Тургенєва та Помяловського, а далі – Чернишевського, Герцена і т. і.”1.

 

Крім Антона Дольницького, про студентські роки Івана Франка залишили свої мемуарні свідчення В. Левицький (Лукич), Євген Олесницький та Михайлина Рошкевич.

 

У 1877 році почалися арешти серед університетської молоді у Львові. Арештовано Івана Франка, Михайла Павлика, Івана Белея та інших. Після засудження Іванові Франкові довелося відсидіти дев’ять місяців тюрми, тоді настав переполох між українською молоддю, а “Академический кружок” знову потрапляє у руки “об’єди­нителів”.

 

З цього приводу Василь Лукич згадував: “Відтак дороги моєї з Франком спільної праці розійшлися. Франко, якого на розправі зовсім неоправдано і безпідставно наклеймлено соціалістом, хоч він в тім часі ним не був, посвятився публіцистиці, спершу публіцистиці свого народу, а опісля сусідській, на жаль, не без вини наших провідників, які не тільки боялися дати йому місце в наших товариствах і видав­ництвах, але виключили з “Просвіти” і заборонили приходити на “Бесіду”; а я – студіям в університеті, хоч щирі товариські зносини між нами зовсім не перервалися”2.

 

Можна сперечатися з В. Лукичем, оскільки захоплення Івана Франка соціалізмом в той час було таки досить помітним. Про це маємо свідчення самого письменника.

 

“Ми відчували хлопську біду з російських книжок... Ми стали соціалістами...” – писав Іван Франко в одному з листів того часу. Тільки це захоплення було досить своєрідним. Ідеї рівності, проповідувані соціалістами, справді запалювали молоді серця. Але пізніше відбувається перелом у поглядах Каменяра. У 1898 ро­ці у передмові до збірки “Мій Ізмарагд” Іван Франко напише: “Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізму намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби. Признаюсь, я ніколи не належав до вірних тої релігії, мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг ста­рого, щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широкогуманнім вихованні мас народних, на поступі і загальному розповсюдженні освіти, науки і критики і людської та національної свободи, а не на партійному догматизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації сеї людської будущини, на парламентарному шахрайстві, що має вести до тої “світлої будущини”1.

 

Захоплення І. Франка соціалізмом у 1870-х роках спричинилося до тюремного ув’язнення, про яке письменник згадував так: “Мене трактовано, як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, яких бувало в одній камері зі мною по 14–18, перекидано з камери до камери при ненастанних трусах та придирках (се, бач, за те, що я “писав”, то є записував на случайно роздобутих картках паперу случайно роздобутим олівцем пісні та приповідки з уст соузників або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів в такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, 8 котрих спало на тапчані, а 4 під тапчаном для браку місця. З протекції для свіжого повітря, соузники відступили мені “найліпше” місце для спання – під вікном насупроти дверей; а що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна”2.

 

Зрозуміло, що соціалістичний процес, наслідки якого Франко відчував протягом усього життя, не міг не позначитися на ставленні до нього відразу після суду. Перелякані були соціалістичним процесом народовці. Як згадував Євген Олесницький, старші народовці, тодішні члени “Бесіди”, з підозрінням гляділи на кожного молодого, чи не криється в нім адепт Франка і Павлика.

 

У кінці 1878 року Володимир Барвінський починає організовувати окрему студентську громаду на основі політичних і соціальних принципів з осіб, що належали до групи “Правди”, маючи на меті відтягнути молодь від тих, хто був зв’язаний з І. Франком. “На тих сходинах розвивав Володимир Барвінський основи українства і заохочував до праці на літературнім полі. Раз, пригадую, приготовив навіть і предложив реєстр тем по українській літературі, які мали члени громади розібрати до оброблення. Та до виконання сього не прийшло, сходини сходили на балаканні та полеміці про зовсім непринципіальні речі. Розуміється, що головною метою наміреної організації було поборювання Франка і його групи. На сю тему говорено багато, між іншими підношено аргумент шкідливості відносин для тих студентів, які наміряються вступити до урядів”3.

 

З “Дружнього лихваря” (молодіжної студентської організації народовців) як небезпечних виключено Івана Франка, Івана Белея, Василя Полянського, Василя Білецького, Карла Бандрівського; по суті, товариство після цього перестало існувати.

 

Як згадував тодішній голова товариства “Дружній лихвар” Андрій Чайковський, він сам вважав, що діяльність Франка для товариства була і буде шкідлива і небезпечна. Виключення Франка було, з одного боку, великою радістю, з другого – великим скандалом. З цього приводу Андрій Чайковський напише: “Старше громадянство було з того вельми вдоволене і похвалювало наш поступок. Здавалося, що тепер настане “згода в сімействі, мир і тишина”. Та воно зовсім не так вийшло, бо всі франківці з товариства виписалися і товариство ледь не розлетілося. Не було чим платити локалю, а старше громадянство на великі мої просьби згодилося прий­няти наш інвентар до переховування в редакції “Діла” (котре ми, академіки, задарма експедіювали)”1.

 

Але вплив Івана Франка на університетську молодь від цього часу починає постійно зростати.

 

Франко береться за видання нових журналів. Разом із Михайлом Павликом він видав два випуски “Громадського друга”, а далі дві книжки “Дзвона” і “Молота”. І хоч все це було конфісковане прокураторією, видання ходили по руках студентів.

 

Незважаючи на переслідування, конфіскацію журналів, він і далі охоче працює як видавець. “Мабуть, в 1880 році Франко задумав видавати часопис “Основу” і видав друком відповідний проспект. Але що його ім’я і ім’я Павлика було страхо­пудом не тільки для ”власть імущих”, але і для тодішнього громадянства, тому вони не вважали за можливе, щоб котрийсь із них міг підписувати цей часопис, і тому намовили мого згаданого товариша С. Жидовського, щоб він підписав проспект і був номінальним редактором “Основи”. Одначе до видання часопису не прийшло. Не знаю, чи з недостачі фондів, чи, може, з причини непорозумінь з С. Жидовським, який із-за поганого стану здоров’я і злиднів став вже змолоду песимістом”2.

 

Ще перед арештом 1877 року Франко познайомився у Лолині на Бойківщині з Ольгою Рошкевич, сестрою свого товариша. Про захоплення майбутнього письменника цією дівчиною знаємо дуже багато. На жаль, Ольга Рошкевич не залишила спогадів. Певним чином світло на взаємини двох молодих людей проливають спогади Михайлини Рошкевич, сестри Ольги, Скажімо, для сьогоднішнього читача цікавим є листування Франка з Ольгою після відомого процесу: “Листи доходили в такий спосіб, що часом Олеськів або Полянський присилали книжки (розумієтся, від Франка), а в тих книжках були предовгі листи, так писані, що треба було багато часу, щоб їх зібрати в цілість. Треба було вишукувати за порядком від початку до кінця книжки позначені крапками букви, переносити на папір, і виходив ясно зрозумілий лист. Часом поштою приходив лист в більшім форматі, а в нім заледве пару слів. Мене це здивувало, а сестра каже до мене, щоб я їй приспособила спалений папір зі смальцем. Я їй так зробила, вона потерла по чистім папері, і, на велике моє здивування, вийшов лист”3. Детально подано картину приїзду до Болехова студентів з Наддніпрянщини, серед яких були брат і сестри Дегени. У Болехові жила українська письменниця Наталя Кобринська, у якої в той час гостила Ольга Кобилянська. Лист-запрошення Дегенам погостювати у Болехові потрапив у руки поліції. Незважаючи на переполох у священицьких родинах, усе закінчилось благополучно, а для Франка арешти не були чимсь несподіваним.

 

Тільки в наші дні повертаються нарешті до нас спогади діячів української діаспори про перебування Франка у різних місцевостях Галичини. Скажімо, в ряді виданих у США краєзнавчих нарисів про Дрогобиччину, Самбірщину, Станіслав­щину, Бережанщину маємо кілька мемуарних матеріалів про великого письменника і громадянина. Зі Стрийщиною кінця XIX століття Івана Франка в’язали не тільки відвідини близьких людей, а й оглядини чудових гірських околиць. Так про перші гостини у приходстві в Дулібах на Стрийщині письменник напише у своєму біографічному листі до М. Драгоманова: “Скінчивши сьомий клас, я перший раз пустився під час вакацій у дальшу вандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та помагати при збірці сіна й збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив скільським трактом до Синєвідська та на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ся маленька вандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі”1.

 

З цього часу починаються тісні зв’язки Івана Франка з підгірським духовенством. До речі, у радянський період про ці зв’язки було прийнято не писати або тільки їх лаяти. Лев Шанковський, відомий педагог, журналіст та історик війська, пише про знайомство і дружбу Івана Франка з маркграфом Яном Тарновським, дідичем Голобутова, останнім нащадком голобутівської лінії польського магнатського роду. Маркграф Ян Тарновський був цікавою особистістю, якого Іван Франко шанував, часто з ним дискутував, зокрема з проблем польсько-українських стосунків. Коли мова заходила на історичні теми, то дискусія набирала форми монологу І. Франка, бо маркграф польської та української історії не знав. У результаті нащадок польської шляхти став українським патріотом. Лев Шанковський висловлює думку, що перший соціалістичний процес, який упав на голову І. Франка в 1877 році, був наслідком не так необережності Михайла Драгоманова, як помстою “галицької полонії”, що була при владі в Галичині, за національне і соціальне українщення графа Тарновського. Священик із села Дулібів дуже часто запрошував Івана Франка разом з Тарновським співати на службі Божій: “Тарновський та Іван Франко цю службу Божу співали, а мій батько (отець Шанковський. – М. Г.) за ними підтягав. Франко співав з пам’яті, а Тарновський з молитвеника. У неділі і свята Франко завжди ставав на криласі і співав з дяками утреню й вечірню. Співав їх з пам’яті, і мій дідо, повний подиву для нього, казав йому, що він би цього не потрапив. Любив з Франком жартувати взагалі і говорив йому бойківським говором: “Йва! Будь у мене за дяка. Дам ти дяківку з городом, два морги поля, сто ринських на рік сріблом, а за хрестини, весілля й похорони збереш більше, як доцент університету. Шлюб з файнов дячихов з Дуліб дам ти задурно!”2.

 

Поза тим, буваючи “на вакаціях” у селі, І. Франко напружено працював. Навіть серед гамору гостей на приходстві у якогось священика знаходив час і місце для писання. Як згадував Володимир Чапельський, до його батька, пароха села Добрівляни біля Стрия Антона Чапельського, І. Франко приїжджав зі “скринькою книжок, бро­­шур, приладдя до писання. На приходстві, в головнім будинку, де роїлося від своячок і кревнячок бабуні, нерадо перебував і просився між молодих у стодолу. Вставав до сходу сонця і в погідні дні з книжками та зошитами під пахою сходив через яринний город, попри пошту на дорогу, а з дороги наліво, толокою, – поміж верби. Вибирав між ними найзатишніше місце над берегом річки і писав вірші. В ранніх годинах, як сам казав, творив легко і багато, за дня більше читав і приготовляв записки до ранньої праці на наступний день. Вечорами та ночами в Добрівлянах не працював. О сьомій годині рано повертав щодня тою самою дорогою вгору, щоб наспіти на час на сніданок. Носив залюбки біле одіння, пошите з нагуєвицького зрібного полотна, вмісто камізельки вбирав часто вишивану сорочку, а на голову брав завжди твердий солом’яний капелюх з чорною широкою стяжкою”3.

 

Такі окремі факти дають підстави твердити, що в особистому житті Іван Франко був товариською людиною, йому, крім незвичайної працьовитості, була властива весела вдача.

 

Після арешту Франка Львівський апеляційний суд доручив окружним судам провести обшуки у кількох священицьких сім’ях. Ревізія, як тоді казали, була проведена в учителя Лева Василевича в Сапогові, в отця Лева Шанковського в Дулібах, в Іполита Погорецького в Дрогобичі, в учителя гімназії Миколи Антоневича в Перемишлі та в отця Михайла Рошкевича в Лолині. Як згадують сучасники, з Долинського суду попередили латинського священика у Велдіжі, що така ревізія буде у отця Рошкевича, і казали йому повідомити про те у Лолин. Незважаючи на “безтолковий процес, що впав як серед вулиці цегла на голову”, Франко знову повертається до університету. Сьогодні доведено, що після арешту І. Франка таки поновили в університеті, адже тодішнього його приятеля і друга, Михайла Павлика, професорська колегія, “не дожидаючи засуду”, викреслила з університету.

 

Український письменник Андрій Чайковський майже ровесник Івана Франка. Вони навіть вчились у гімназії в один час, тільки Франко – у Дрогобичі, а Чай­­-ков­ський – у Самборі. Власне, і писати Андрій Чайковський почав під впливом Франка в досить зрілому віці, маючи вже 35 років. Незважаючи на прикрість, яку наніс Чайковський Франкові колишнім виключенням із “Дружнього лихваря”, Іван Франко досить доброзичливо поставився до нього, коли відбувався літературний конкурс “Зорі” і повісті А. Чайковського “Олюнька” було присуджено першу премію.

 

Про приїзди Івана Франка на Бережанщину у 80-х роках згадують Андрій Чайковський, Богдан Лепкий. Незважаючи на немалу вікову різницю, обидва ме­муаристи до дрібниць зафіксували перебування Івана Франка у Бережанах, Жукові, Поручині та Краснопущі.

 

З тогочасного побуту на Бережанщині, може, найпам’ятнішими були відвідини Іваном Франком монастиря у Краснопущі. Франкова пристрасть до книжок була загальновідома. А у Краснопущі він знайшов “Мінеї” в кількох примірниках і тим дуже зацікавився. “Пропонував о. Федоренчукові то заміну, то купівлю, то просив бодай позичити йому за порукою. Ні та й ні. На це мусив би щойно згодитися конвент. Франко став переглядати далі, а о. Федоренчук присів до моїх хлопців на долівці і давай бавитися тими свистілками і радіти, мов мала дитина, – показує їм, дує в ті рурки та сопілки. Ми з о. Сильвестром та Богданом Лепким стоїмо та дивимося”1.

 

Знайшовши старий рукопис, Франко почав тлумачити значення різних знаків, яких, крім письменника, ніхто не розумів.

 

Селянське походження Івана Франка відчувалося у кожному його кроці, у кожному слові. Зрештою, І. Франко не ховав свого походження. Згадуючи про тодішні відвідини Краснопущинського монастиря, Богдан Лепкий пише:

 

“Мимохіть задаю собі нині питання, як ставився до мене. При першій зустрічі стримано. Був мало що не вдвоє старший від мене. Хто такий був я? От молодий студент, на його гадку, – панич. Чемний, уважливий, добре вихований і старанно вдягнений панич – більш нічого. А для нього все те було байдуже, здавалося, навіть нелюбе. Любив поводитися свобідно, безцеремонно, особливо на селі. Чи зроду був такий, чи життя його так настроїло, не вмію сказати”2 .

 

Богдан Лепкий, що належав до молодшого покоління української інтелігенції, виховувався уже на творах Франка, зокрема на його історичній повісті “Захар Беркут”. Франкові твори Богдан Лепкий поширює серед селян, студентської громади у столиці Австро-Угорської імперії. Українська студентська колонія у Відні зачитувалася “Ділом” чи “Зорею”, де поет “осіннього смутку” Богдан Лепкий у невідомих віршах, які пізніше ввійшли до збірки “Зів’яле листя”, впізнав почерк Івана Франка. Саме він, Богдан Лепкий, у “Зів’ялому листі” побачив нові риси Франкового літературного таланту, нові досягнення його творчого ума, ті, що появилися після широковідомої збірки “З вершин і низин”.

 

 

У 1880–90-х роках Іван Франко неодноразово відвідував подільське село Жуків, у якому на парафії був Сильвестр Лепкий – батько майбутнього українського письменника Богдана Лепкого. У пам’яті малого тоді Богдана це залишило незабутнє враження. А пізніше у спогаді про Івана Франка він напише, що задум взятися за тему Мойсея виник саме під час цих відвідин. Чи, скажімо, Лепкий-мемуарист зга­дує про унікальне знання “Біблії” Іваном Франком: “Не міг я надивуватися, що Франко так добре знав Святе письмо, історію церкви, патристику тощо, забувалося тоді, що це поет, можна було гадати, що доктор святої теології, тільки не зовсім покірний канонам”1.

 

Одним з членів літературної організації “Молода муза” був відомий український поет Василь Пачовський. Він згадує про свої студії у Львівському університеті, коли в 1901 році на вулиці Миколая (нині вул. М. Грушевського. – М. Г.) “на тім вічі я проголосив свій вірш, і за це мене вигнано з Львівського університету разом з чотирма товаришами. Молодь вся виступила з університету у Львові і поїхала в університети до Відня, Праги та Кракова. Саме тоді, в 1901 році, я видав свою першу збірку віршів під назвою “Розсипані перли”. На однім академічнім вічі я побачив Івана Франка серед громадянства, яке нас прощало на дорогу до Відня. Франко змірив мене і пригадав собі нашу першу зустріч. А говорив зі мною ласкаво, повен прихильності і побажав мені щастя на дорогу до Відня. А опісля промовив свою пораду для молоді. В кілька днів пізніше довідався я, що Франко пише рецензію на мою збірку, і вона дійсно появилася в “Літературно-науковому вістнику”. Це була рецензія на 10 сторінок друку”2. Відомо, що Іван Франко не досить прихильно поставився до збірки Василя Пачовського, водночас відзначив його небуденний талант.

 

Вже у 80-х роках XIX століття І. Франко добре розуміє, що Галичина, цей “п’ємонт” України, має відігравати вирішальну роль у єднанні всіх українських земель. Перебування І. Франка на Наддніпрянщині було предметом роздумів багатьох людей. У 80-х роках Франко двічі їде до Києва: в 1885-му та 1886-му. У 1886 році він одружується з Ольгою Хоружинською, про що є цікаві свідчення відомого історика й літературознавця Гната Житецького та сестри Ольги Хоружинської – Антоніни Трегубової.

 

Про Франкове захоплення жінками знаємо немало. Ольга Рошкевич, Ольга Білинська, Йосифа Дзвонковська, Целіна Журовська-Зигмунтовська, молода перемишлянка Ася Шехович та ін. Як пишуть про це І. Денисюк та В. Корнійчук, “факти епістолярії свідчать, що Ольга Рошкевич готова була йти заміж за Франка, приїздила на зустріч з ним (див. надто інтимні листи Франка до неї від 17–18 лютого 1879 року, 22–23 лютого 1879 року у 48-му томі 50-томного видання творів письменника), Йосифа Дзвонковська погоджувалася на організацію своєрідної артілі у Станіславі, що її запропонував Франко, а Целіна Журовська-Зигмунтовська геть пізніше деякий час мешкала в будинку Франка...”1.

 

Про Целіну Журовську-Зигмунтовську уже неодноразово говорилося у нашому літературознавстві. Жінка, що зіграла таку важливу, а дехто вважає – фатальну роль в житті генія, прожила довге життя. На початку 40-х років XX століття жила у Брюховичах, де й померла, ймовірно 1941 року. В 1940 році працівники музею Івана Франка записали спогади Целіни Журовської-Зигмунтовської. Була полькою, на 9 років молодша від письменника-українця. Оповідала про своє сирітське дитинство і юність, коли доводилося мешкати у тітки, що мала власний будинок на вул. Панській. Працювала на старій пошті по вулиці Сикстуській. Будинок був одноповерховий. На пошті був відділ рекомендованих листів і poste restante, в якому працювала. У неї також надавали і відбирали пошту громади та військові полки. При тому другому віконці, де надавали рекомендовані листи, посилав кореспонденцію до Москви і Києва молодий чоловік. Між листами poste restante почали з’являтися листи, адресовані до неї. Вони були написані дуже гарно і підписані “Stefan Malewski”. Часто до них були додавані поезії, їй присвячені. В листах пропонував їй свою руку, просив не відштовхувати, бути товаришем життя і спільної праці. Бачила цього чоловіка часто, як ходив попід її хату, йшов назустріч, як виходила з дому і поверталася з праці (увечері завжди чекав її сторож камениці тітки, що йшов у деякому віддаленні, аби боронити перед напастями). Ніколи Іван Франко на вулиці до неї близько не наближався.

 

Раз підійшов до віконця і запитав: ”Czy nie b?dzie odpowiedzi na moje listy?” Вона сказала:”Nіе, nie b?dzie”2.

 

Прозріння прийде у старшому віці, коли Целіна поселиться у будинку великого письменника, що доживав свої останні дні. Вона буде допомагати йому, і дехто знову побачить у цьому її фатальну роль. Справді, Целіна Зигмунтовська була для Франка вимріяним ідеалом, образ якої він склав собі у своїй уяві, в своїй душі:

 

Я не тебе люблю, о ні,

 

Люблю я власну мрію,

 

Що там у серденьку на дні

 

Відмалечку лелію.

 

Та дружиною І. Франка судилося стати Ользі Хоружинській з Києва. В автобіо­графії, написаній 1890 року, Франко згадує, що в Києві він був усього двічі – у 1885 і 1886 роках. Як познайомився Іван Франко зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Федорівною? Зі спогадів Омеляна Киричинського дізнаємося, що це знайомство могло зав’язатися через Трегубова, котрий був кілька разів у Галичині і як свідомий українець не міг не познайомитися з найбільшим галицьким поетом. Інша версія, яку висуває Омелян Киричинський, – знайомство І. Франка з Ольгою Хоружинською через відомого українського письменника Олександра Кониського, який після горезвісного царського указу 1876 року щороку їздив до Галичини, щоб координувати діяльність галичан із потребами російської (Наддніпрянської) України.

 

У Києві Івана Франка цікавило все: історичні місця, залишки Золотих воріт, Володимирський собор та інші споруди. Але особливу увагу приділяв письменник старовинному Києву, Софії, Десятинній церкві, Андріївській та Михайлівській церквам, пам’ятникові Володимиру, що становили гордість української культури. У серпні 1885 року під час відвідин Києва Франко знайомиться з Ольгою Хоружинською, а через рік, у травні 1886 року, в церкві Колегії Павла Галагана відбулося вінчання молодої пари.

 

Нас сьогодні зацікавлюють спогади про тісні контакти галицьких українців із київською “Громадою”, розповідь про спроби знайти кошти для самостійного українського видання. Як свідчить Антоніна Трегубова, в одруженні Івана Франка з Ольгою Хоружинською поєдналися особисте і суспільне. “Сестра познайомилася з життям русинів, що так уперто обстоювали своє право на існування; потім – слава, що йшла слідом за ім’ям Франка як письменника і соціаліста, – і нарешті сестра сказала нам, що вона має намір одружитися з ним”1.

 

Незважаючи на штучні державні кордони, що розривали тіло українського народу, ще у XIX столітті відбувалося братнє єднання та взаємна підтримка українців з Наддніпрянщини та Наддністрянщини. А давні українські родини Шухевичів чи Качал відіграли у цьому єднанні винятково важливу роль. Скажімо, Володимир Степанович Качала, виходець з Галичини, що працював у цукрозаводчика Терещенка, фінансово допомагав становленню українських видань у Галичині. Як згадував О. Киричинський, Качала “почував себе українцем, жив у стислій приязні з Кониським і залюбки жертвував на українські справи чималі суми потайки від тітки, що була росіянкою і не раз переді мною нарікала, що дядькове українство коштує їм дорого”2.

 

Звичайно, в час, коли писала спогади про Івана Франка Антоніна Трегубова (1930 рік), були ще надто свіжими враження від нелегкого життя сестри (Ольги Хоружинської), зрештою від її психічної хвороби. Це відчувається у спогадах, іноді певний подив викликає твердження: “Франко був чоловік замкнений у собі, дякуючи цілому ряду обставин. Впливати на нього, такого сильного розумом, волею та мораллю, сестра не могла. Вона поклала в основу свого життя – дати йому оточення, сім’ю, де б він знаходив і фізичний, і моральний спокій; з дітей вона викохала йому помічників – робітників та бесідників. Оце вона зробила. Франко помер, його дружина ще живе. Вона все життя своє прожила в нужді, неспокої, в тяжкій праці, кохаючи чотирьох дітей”3.

 

Як відомо, жінки-письменниці відіграли важливу роль у житті Івана Франка. Дуже часто вони були більш ніж звичайні учні великого учителя. Це були близькі поетові люди та однодумці: Уляна Кравченко, Наталія Кобринська, Євгенія Ярошинська, Климентина Попович, Ася Шехович.

 

У збірнику спогадів про Івана Франка 1956 року О. Дей вперше опублікував спогади відомих українських письменниць Климентини Попович та Уляни Кравченко. “Спогади про Івана Франка” Климентини Попович, автограф яких сьогодні зберігається в архіві Михайла Возняка, написані похапцем ”серед господарського круговороту” у селі Новосілка-Костюкова недалеко від Борщева. Ці спогади відтворюють дуже важливі, найпотаємніші моменти життя Франка у 1880-ті роки, коли авторка працювала народною вчителькою у Жовтанцях біля Львова.

 

Такими ж подробицями особистого життя позначені і спогади народної вчительки Юлії Шнайдер, що виступала в літературі під псевдонімом Уляни Кравченко. Живучи у Бібрці біля Львова, пробувала свої сили у літературі. Як і виховання молодих панночок, виховання в сім’ї та семінарії орієнтувало молоду дівчину на лицемірний “бонтон”, на дотримання цілого кодексу умовностей у поведінці. І тільки дружба з Іваном Франком та його оточенням сприяла формуванню справжніх переконань майбутньої письменниці. Спогади Уляни Кравченко наочно засвідчують, як багато працював Іван Франко над редагуванням збірок “Prima vera”, “Новий шлях” та інших.

 

З містом Перемишлем пов’язане знайомство І. Франка з Асею Шеховичівною. Саме у Перемишлі у березні 1901 року І. Франко тричі читав доповіді, що стали основою однієї з його етапних літературознавчих праць “З останніх десятиліть ХІХ віку”. Після одного з цих відчитів приятелювання великого письменника з молодою пермишлянкою перетворилося на ліричне захоплення. Як згадував П. Кар­манський, “не раз доводилось мені зустрічати його (Івана Франка. – М. Г.) в домі тодішньої студентки і моєї товаришки з університету, молоденької і симпатичної панни Асі Шеховичівної, для якої він мав свою “слабість”, тому що вона уміла справжню молодечу вдачу поєднати з милою серйозністю”1. Розум і молодеча вдача Асі Шеховичівни спричинилися до появи посвяти у збірнику “Молода Україна”:

 

“Посвята

 

ВПД Асі Шеховичівній присвячую сю книжечку.

 

Восени 1901 р., читаючи в Перемишлі перед численною руською публікою свою працю, що творить головний зміст отсеї книжечки, я вперве познайомився з Вами. Присвячую Вам сю книжечку з бажанєм, щоб її читанє доставило хоч кілька таких приємних хвиль, яких не мало завдячую Вашій знайомости.

 

Автор”2.

 

До наших днів майже невідомими залишаються спогади популярної української письменниці Катрі Гриневичевої. Доля політичного емігранта у роки Другої світової війни зробила ім’я письменниці невідомим, а її твори, зокрема на історичну тематику, до останнього часу майже забороненими на Україні. А між тим спогади Катрі Гриневичевої “Зустрічі з поетом” зацікавлюють небуденним поглядом народної вчительки, діяча жіночого руху, редактора ряду періодичних видань початку XX століття. Характерно, що письменниця не замовчує і складних моментів з життя великого письменника – брак сімейного затишку, а іноді і психічні зриви, які траплялися у дружини Івана Франка. Та найбільше вразили Катрю Гриневичеву відвідини Івана Франка у його домі напередодні смерті, де видно сум за втікаючим життям, гіркоту та гостру іронію.

 

90-ті роки XIX століття займають особливе місце у спогадах про Івана Франка. Праця “У наймах у сусідів” – у “Kurjeri Lwowskim”, закінчення студій у Віденському університеті, спроба габілітуватися на доцента у Львівському університеті – кожен з цих фактів зафіксований у пам’яті сучасників письменника.

 

У жовтні 1892 року Іван Франко їде до Відня, щоб закінчити свої студії. Адже до того часу він мав сім семестрів у Львівському університеті та один семестр у Чернівецькому. Слід відзначити, що віденський період життя Каменяра слабо відображений у спогадах. Усе-таки маємо відомості про те, де саме у наддунайській столиці проживав Франко, які лекції відвідував у Віденському університеті. Василь Щурат, який жив з Іваном Франком в одній кімнаті, подає у своїх спогадах цю адресу – Віплінґерштрассе, 26, четверта підлога (поверх), двері наліво. Цей будинок у самому центрі Відня зберігся до наших днів (сьогодні це житловий будинок).

 

Для Івана Франка навчання і захист докторату у Відні не були самоціллю. Перебуваючи у столиці Австро-Угорської імперії, він мав намір передусім зорієн­туватися у новітніх течіях політичного та літературного життя Європи. У листі до дружини з Відня від 11 жовтня 1892 р. І. Франко писав: “Я ж записуюсь на університет не для самого докторського титулу, а також для того, щоб справді скористати в науці і познайомитися з ученими людьми, котрих знайомість може мені бути більш придатною, ніж сам титул докторський”1.

 

Франкова присутність в інтелектуальному житті Відня – тема окремої розмови. Адже Відень того часу, як справедливо вказує сучасний австрійський дослідник Стефан Сімонек, відігравав роль не тільки політичного центру Австро-Угорської монархії, але й був столицею центрально-європейської літературної системи. На думку австрійського вченого, “галицька літературна система, в якій поруч з українською беруть участь ще й польська, німецькомовна та єврейська літератури, в цьому розмаїтті немов би in miniature (в мініатюрі. – франц.) на­­слі­дує центрально­європейську літературну систему, котра охоплює паралельне багатоманіття подібних за обсягом і структурою літератур. Однак при цьому не можна не зауважити, що в Галичині в жодному разі була неможливою вільна гра культурних сил, а польська шляхта й німецькомовне чиновництво протистояли українському селянству, з котрого тільки в другій половині ХІХ століття сформувався тонкий міський прошарок міської буржуазії й інтелігенції, що став найважливішим носієм національного духу”2.

 

У Віденському університеті Іван Франко відвідує слов’янський семінар відомого славіста Ватрослава Ягича (1838–1923). Крім того, у Відні український письменник контактує з іншим славістом – Йозефом-Константином Їречеком (1854–1918). В архівній справі Віденського університету за №778, що стосується габілітації Івана Франка, є відомості про складання іспитів у професорів В. Ягича, Й.-К. Їре­чека та Й. Гофмана на “відмінно” 20 червня 1893 року. Побічний іспит з філософії, складений І. Франком 28 червня, теж оцінений найвищим балом. У травні того ж року Іван Франко перерахував на ім’я університетського квестора (адміністратора) 20 гуль­денів. Тоді ж декан філософічного факультету дає право письменникові на захист дисертації “Роман “Варлаам і Йоасаф” і його літературна історія”. У відгуку основного промотора (організатора захисту) Ватрослава Ягича читаємо, що Франко – автор відомих філологічних студій, серед них “Характе­ристика руської літератури XVI–XVIII століть”, але особливого наукового значення набуває Франкова праця про Варлаама і Йоасафа. Високо оцінив працю Івана Франка і інший промотор – професор Їречек.

 

Подробиці віденського побуту Івана Франка особливо цікаві, адже, як зазначалося, Відень на той час був одним із найбільших культурних центрів Європи. У Відні Іван Франко запізнався з багатьма визначними діячами австрійської та німецької культури. В автобіографії, написаній у 1909 році для редакції “Herders konversations Lexicon” німецькою мовою, галицький письменник повідомляв: “Мій побут у Відні довів до того, що я особисто познайомився з різними людьми, що їх приязнь є для мене честю. Назву між ними проф. Ягича, д-ра Адлера, видавця “Arbeiterzeitung”, проф. Зінґера й д-ра Каннера, видавців ”Zeit”, посла Пернерстор­фера й інших”1. У цей час І. Франко знайомиться з майбутніми видатними діячами слов’янського світу, а тоді студентами Віденського університету Томашем Масариком та Адольфом Черни. Додамо, що близько двадцяти українських вчених, переважно філологів та істориків, у кінці XIX – на початку XX століття стали докторами Віденського університету.

 

Як згадує Василь Щурат, вони з Іваном Франком заходили обідати до кав’ярні на Герренґассе, що знаходиться у самому центрі Відня. Як і в усіх віденських кав’ярнях, тут не тільки можна було прочитати свіжу пресу, а й зустрітися з цікавими людьми. Власне у цій кав’ярні, за словами Василя Щурата, відбулася зустріч Івана Франка з чільними представниками віденського єврейства, зокрема з основоположником сіонізму, автором книги “Єврейська держава” Теодором Герцлем2. Мемуари ці проливають світло на дуже цікаву сторінку українсько-єврейських відносин 90-х років XIX століття.

 

Розмови І. Франка з Т. Герцлем носили конфіденційний характер. Як свідчить Василь Щурат, Франкові дуже сподобалася ідея відбудови єврейської держави, оскільки ця ідея “є ніби рідною сестрою нашої ідеї відбудови української держави”. Український письменник із розумінням сприйняв слова Теодора Герцля: “Народжена в розумній чи в розсудливій голові, навіть найгірша ідея буде реальною, якщо тільки запалить найширші маси народу і висуне з їх середовища готових до мучеництва захисників. Якщо нам колись вдалося завдяки Мойсеєві скинути з себе ярмо і здобути Палестину, то чому сьогодні це мало би бути неможливим?”3. І хоч, на думку Т. Герцля, Мойсеї не родяться щодня, вони формуються зовнішнім впливом, а зовнішній вплив у євреїв у десять разів більший, ніж в інших народів, бо вони розсіяні по цілому світі.

 

Сьогодні дехто з авторитетних дослідників сумнівається у вірогідності зустрічі, про яку згадує В. Щурат. Зокрема, Я. Грицак пише про це: “Є серйозні підстави сумніватися у правдивости Щуратової розповіді – бо вона має серйозні проблеми з хронологією. Справа у тому, що подібно як Франко не був 1893 р. прихильником української політичної незалежности, так само Герцль ще не був прихильником ідеї єврейської політичної незалежности. Якщо вони й зустрічалися, то їхня розмова велася швидше всього на іншу тему. Або якщо вони розмовляли про єврейську і українську самостійність, то їхня зустріч відбулася під час пізнішого візиту Франка до Відня, у 1896 році. Але тоді Герцль не міг вплинути на Франка, бо в той час Франко сам перейшов еволюцію у бік самостійности – про що найкраще свідчить його позитивна рецензія на книжку Юліана Бачинського “Ukraina irredenta”(1895)”4.

 

Дозволимо собі не погодитися з професором. Ідея державної самостійности України визрівала у І. Франка поступово, ще з кінця 80-х років ХІХ століття. 90-ті роки ХІХ століття – період остаточного утвердження цієї ідеї у свідомості письменника та вченого. Вважаємо, що пов’язувати утвердження цієї ідеї з якимсь роком чи місяцем – не цілком коректна справа. У другій половині 90-х років ХІХ сто­­ліття ідея державної незалежності України стає основою його політичної програми. Свідченням цього, крім рецензії на книжку Ю. Бачинського, є передмова до “Мого Ізмарагду” (1898), філософський діалог “На склоні віку”(1900–1901), врешті “Що таке поступ?”(1903). Останнє десятиріччя ХІХ століття – час визрівання Франкової позиції державної самостійності України.

 

В. Щурат пов’язує ідею написання одного з найвизначніших творів І. Франка – поеми “Мойсей” – саме з розмовою з Теодором Герцлем. Уточнимо: спогади Богдана Лепкого про І. Франка свідчать, що первісний задум поеми “Мойсей” виник ще після прочитання Каменярем пересічного твору Корнила Устияновича “Мойсей”. Василь Щурат писав: “Вже в 1893 році накреслював (Франко. – М. Г.) ескіз з поеми, намагаючись представити жидівського Мойсея так, щоб український читач міг впізнати в ньому українського вождя. Коли йому перші спроби не вдалися, кинув їх у кошик. А з роками, після гірких особистих переживань, які довели до відомих нам конфліктів як з українською, так і з польською громадськістю, сильніше відчув життєву проблему жидівського вождя і дав нам поему історичну на перший погляд, а насправді актуальну з огляду долі вождя українського народу”1. Принагідно зауважимо, що проблема “Іван Франко і єврейство” потребує свого нового осмислення.

 

У Відні Іван Франко заприятелював з видатним австрійським ученим-етнографом, засновником австрійського музею народного мистецтва Міхаелем Габерляндтом. Пізніше етнографічна експедиція до Галичини, що проходила під орудою Івана Франка та Хведора Вовка, була підтримана, як свідчать спогади Зенона Кузелі, цим австрійським ученим.

 

Відомий український учений з Наддніпрянщини Володимир Дорошенко, який ще на початку ХХ століття приїжджав до Львова на курси українознавства у 1904 році згадував про І. Франка – промовця на вічах. І. Франко, як пише В. Дорошенко, був не тільки письменником. “...він був і знаменитим громадським діячем, що вмів поривати слухачів своїми промовами. Під час курсів (українознавства в 1904 р. – М. Г.) відбувалося віче українських народних учителів Галичини й Буковини. Вічевий комітет запросив і Франка, що тішився серед учительства великою популярністю не тільки як визначний діяч і письменник узагалі, але і як автор драми “Учитель”. Поява Франка, по якого ходила окрема депутація, вислана вічем, викликала справжню овацію на його честь. Довго не змовкали оплески й вигуки “Слава”. У відповідь на привіти взяв слово Франко. Говорив він тоді коротко, хоч промова його не була заздалегідь обдумана, а була відповіддю на звернені до нього слова, проте була архітвором ораторського мистецтва, що поєднував великий розум незвичайно талановитої людини, високу освіту й інтелігентність із простотою вислову селянина, його природною мудрістю. Франко закликав українське учительство стійко боротися за права рідного народу”2.

 

Син видатного етнографа, гімназійного товариша і близького приятеля Івана Франка, священика Михайла Зубрицького Петро з дитячих років запам’ятав етнографічні експедиції до Мшанця на Старосамбірщині, учасниками яких були Хведір Вовк, Зенон Кузеля та інші видатні діячі української культури. “Франко приїхав був з покійним професором Хведором Вовком, який саме тоді прибув у наші сторони, щоб переводити антропологічні поміри. До помочі взяв з собою також покійного вже д-ра Зенона Кузелю, який тоді, здається, щойно був закінчив університетські студії.

 

Франко, щоб даром не їхати, взявся за скуповування різних етнографічних дрібничок для якогось Віденського музею. Нашого Національного музею тоді ще не було. А Франкові, як українському письменникові, ніколи, як то кажуть, “не переливалося”. В тому часі він мав уже трьох доростаючих синів і таку ж дочку, тому й не дивно, що старався заробити потрібний гріш, де тільки міг. Траплялося часом, що дядько за якусь люльку чи “протичку” до неї забагато зацінив, а мій батько упоминав його, що так не годиться. Тоді Франко говорив: “Дайте спокій, отче! Нехай наш ґазда заробить! Шваб має гроші – то хай платить, якщо хоче мати такі “невидальщини!..”1 А ще, як згадує Петро Зубрицький, Іван Франко мав добрий голос, а ще більше любив під’юджувати інших до співу, а коли діти Михайла Зубрицького не хотіли співати, він сам проспівав з величезним натхненням пісню: “Ой пущу я сиве п’юрце на тихий Дунай, зав’язала головоньку – тепер сядь, думай!” Загальновідома пристрасть Івана Франка до риболовлі у Лютовиськах на Старо­самбірщині проявилася з особливим азартом, адже ловити рибу в гірських річках – захоплююче заняття, як і відвідини ярмарку, де можна було не тільки оглянути різний крам, а й добре пізнати різні типи етнографічних особливостей Батьківщини.

 

У Відні Іван Франко бере активну участь у роботі українських товариств – академічного “Січ” та робітничого “Родина”. Власне на запрошення цих товариств Іван Франко у 1897 році вкотре приїжджає до Відня. Саме тоді у наддунайській столиці скидали з посади президента міністрів відомого Бадені, який уславився перед тим сумнозвісними виборами до парламенту. А в той час громадські українські організації Відня вирішили влаштувати мітинг, де найвизначніші промовці з Галичини показали б перед усією Європою наслідки австрійського господарювання в Галичині. Такими промовцями були Іван Франко та Андроник Могильницький, пізніше депутат австрійського парламенту. Промова Франка на мітингу була сердечно сприйнята українською студентською та робітничою молоддю. Молодий студент права, а пізніше відомий український письменник Іван Семанюк (Марко Черемшина) відзначав, що в час цієї першої зустрічі його вразила Франкова поінформованість у галузі римського права. А вже цілком несподіваною була розмова на літературні теми. “Коли я, маючи тільки незначні відомості права, забігав в уличку літератури, Франко взяв мене іспитувати з Байрона і Шекспіра і зауважив, що від сих двох велетнів зачинається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економію від Адама Сміта”2.

 

90-ті роки у житті Івана Франка пов’язані з його участю в газеті “Kurjer Lwowski”. Працюючи у цьому часописі, український письменник зійшовся з багатьма діячами польської культури. Серед них особливо змістовні спогади про Каменяра залишили Ян Каспрович та літературознавець і критик Генрик Біґеляйзен.

 

Ян Каспрович працював разом з Іваном Франком у редакції газети ”Kurjer Lwowski”й був хрещеним батьком його сина Андрія. В останні дні життя великого Каменяра Ян Каспрович та Генрик Біґеляйзен відвідали його на смертному одрі. Спогад Яна Каспровича писаний в час його важкої хвороби, і, зрозуміло, чимало подробиць із взаємин з Франком забулося. Але маємо ряд свідчень Василя Щурата про взаємини цих двох письменників ще під час їх спільної праці у газеті “Kurjer Lwowski”.

 

Зустрічі Івана Франка та Яна Каспровича дуже часто виливалися у гарячі дискусії з приводу різних літературних уподобань. Як Я. Каспрович, так і І. Франко видавали свої твори у серії популярної на той час польської “Biblioteki Mr?wki” (1888), редактором якої був польський літературознавець, автор п’ятитомної “Історії польської літератури” Генрик Біґеляйзен. Ці близькі друзі Івана Франка були добрими порадниками і не раз застерігали його від небезпек, які чигали на нього через прямолінійність і впертість.

 

Спогади Генрика Біґеляйзена та Яна Каспровича висвітлюють важливі факти, пов’язані з написанням статті Івана Франка “Поет зради”. Під час прогулянок з Біґеляйзеном по Високому замку Франко поділився наміром написати статтю про поему “Конрад Валленрод” А. Міцкевича. На зауваження Біґеляйзена, що пригноблений народ мусить іноді використовувати підступність, Франко вперто стояв на своєму і навіть висловив бажання опублікувати її у віденській політичній газеті “Die Zeit”. Відомо, який скандал викликала ця стаття серед польської громадськості. І тут перед Яном Каспровичем постала дилема: чи залишитися серед нечисленних друзів І. Франка, чи виступити у хорі тих патентованих польських патріотів, які почали цькувати Івана Франка. Як згадує Василь Щурат, Каспрович розумів приятельську критику й не гнівався за неї. Любив Франка й обов’язок дружби пошанував навіть тоді, коли інші топтали його. В хвилі усування Франка з редакції “Kurjera” належав до тих, які пильнували, щоб вийшло воно в якнайкультурнішій формі, і дарма, що поява Франкової статті “Ein Dichter des Verrates” у німецькому тижневику “Die Zeit” боляче і його вразила. Але найбільшим доказом приязні Я. Каспровича було те, що він взяв участь у похороні великого Каменяра. А на Щуратову подяку відповів цілком гідно і влучно, що люди, які їдять разом хліб і сіль, не повинні кидати один в одного каменем.

 

Величезний розум, незвичайне літературне чуття теж іноді зраджували великому письменникові. Сьогодні знаємо про ще один прикрий випадок у житті І. Франка, пов’язаний з появою статті “Wielka Utrata”. Hi застереження відомого літературознавця Генрика Біґеляйзена, ні думка професора Берлінського університету Олександра Брікнера, визнаного авторитета у славістиці, не зупинили І. Франка перед надрукуванням, та ще й власним коштом, начебто загубленої частини поеми А. Міцкевича “Дзяди”. Зрозуміло, що це була помилка. Але, очевидно, й великі люди мають право на неї, і це ніяк не применшує їхньої величі.

 

З відомих поляків хвилюючу згадку про працю Івана Франка у колишній бібліотеці Оссолінських залишив професор Львівського, а пізніше Ягеллонського університетів Станіслав Лемпіцький. “У звичайному сірому вбранні, в українській сорочці з червоною вишивкою, без коміра і краватки. Виразне, майже квадратне обличчя з вистаючими вилицями, з рудавим сивим заростом, з прокривавленими від праці, немов безвійними очима. Був уже тоді важко хворий, напівпаралізований. Не володів однією рукою. Ліктем другої гортав сторінки старих манускриптів, читав і диктував молодій людині, котра йому товаришувала. Син або науковий помічник. Дивилися на нього зі співчуттям і пошаною. Не покинув науки навіть у найважчих життєвих обставинах. Розвідки та статті появлялися в українських та іноземних часописах. Змушений був заробляти на прожиття”1.

 

Як відомо, на 1890-ті роки припадає і боротьба Івана Франка за посольський мандат до австрійського парламенту. Ця подія ввійшла в історію Галичини під назвою баденівських кривавих виборів 1897 року, коли намісник Галичини Казимир Бадені застосував проти українців збройний терор жандармерії та війська, в ре­зультаті чого було 8 убитих, 29 поранених та близько 800 заарештованих українців. Послом до австрійського парламенту від округу Тернопіль – Збараж – Скалат обрано тоді графа Льва Пінінського. У 1898 році графа Пінінського призначено австрійським намісником Галичини, в результаті чого вивільнився посольський мандат, і ось тоді Іван Франко був висунутий кандидатом на посла до австрійського парламенту саме за цим округом. Іншим кандидатом на посольський мандат виявився лікар Гладишовський – “порядний старорусин”, наполовину москвофіл, за яким пішли й угодові народовці, й москвофіли. Все інше було за урядом, і на виборах у червні 1898 року Іван Франко дістав 256 голосів, а його противник – 266 голосів. Так Франкові і на цей раз не вдалося дістатися до парламенту, хоч тепер мав усі шанси стати послом, якби не фальшування виборів, що проводилося скрізь.

 

Восени 1898 року на запрошення польських інтелектуалів Львів відвідав знаме­нитий данський літературознавець Георг Брандес. На жаль, давнє польсько-українське протистояння і тут зіграло свою негативну роль. Поляки зробили все, щоб настроїти данського критика проти українців, зокрема М. Грушевського та І. Франка. Після запрошення українців відвідати засідання Наукового товариства ім. Шевченка Г. Брандес чемно відповів відмовою. Зрозуміло, що вирішальну роль зіграла тут не так давно видрукувана у віденському часописі “Die Zeit“ стаття І. Франка “Ein Dichter der Verrates”, у якій український учений виводив свою концепцію зради у Міцкевича з праць Г. Брандеса. Пізніше у своїх спогадах про перебування у Львові Георг Брандес писав: “Я не дозволив собі судити у тій справі (польсько-українські непорозуміння, які підсилила публікація статті “Поет зради”. – М. Г.), але тому, що я був запрошений поляками в Галичині і прийнятий ними, і тому, що вони (поляки) вважали б своєрідною зрадою, якщо б я був присутній на українському засіданні. Тому я був змушений шукати виправдання”2.

 

Чи були щасливі моменти у цьому періоді життя Івана Франка? Не так багато, проте були. Це насамперед святкування 25-річчя, а потім і 40-річчя його творчості. Може, найкраще ці моменти помітив Богдан Лепкий. У 1898 році відбувалося святкування столітніх роковин відродження української літератури, яке разом з 25-річним ювілеєм літературної та наукової праці Франка дало сильний поштовх розвиткові української ідеї. Адже ці свята зібрали не поодиноких українців, які плекали національну ідею, а сотні, тисячі громадян, упевнених у правоті і справедливості національної справи. Власне тоді, на думку краківського професора, не було видно з боку Франка бажання “робити вражіння і викликати ефект”. “Навіть тоді, як Франко казав: “Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розви­вається український народ!” – ви патосу не чули. Не була це фраза, лиш свідоме, з глибини душі добуте бажання, гадка, з якою він, може, й довго бився, але якраз прийняв її за свою, то вже вірний їй залишився”1.

 

Тут варто ще раз торкнутися проблеми Франкової релігійності. У пригоді можуть стати спогади доктора Йосипа Застирця, писані ним через рік після смерті Каменяра. Саме у 1908 році, часі початку Франкової хвороби, Й. Застирець особисто познайомився з поетом. Тоді Франко мовив такі слова: “Тепер, Богу дякувати, мені ліпше, та, може, Бог дасть та увільнить мені руки, бо бачите, не маю влади”. Ті слова для священика були приємною несподіванкою. Але ще цікавіші Франкові роздуми на церковно-релігійні теми: “Читав я Вашу розвідку про єпископа Білянського. Добре, що про те пишете, бо в церкві у нас витворюються відносини, як перед поділом Польщі, коли єзуїти і василіяни довели світське духовенство до цілковитого занепаду. Доперва Марія Teрeca з Йосифом Білянським зробили такий-сякий лад”2. А коли Й. Застирець натякнув, що у писаннях Івана Франка видно якусь нерелігійність, письменник відповів: “Хто може мене посудити о нерелігій­ність?” І тоді священик нагадав оповідання під назвою “Кожух і филон”, а Іван Франко відповів: “Я священичого життя, як і, впрочім, мельникового життя, не знаю. Я знаю світогляд і життє селянина. Тому в тім оповіданні я дав вислів, що селянин так міркує. Але знайте, – додав Франко, – що я говорив про се з митрополитом Шептицьким. Я нашій суспільності зроблю велику несподіванку під сим оглядом”3. До речі, про Франкову віру в Бога і його бажання перед смертю висповідатися пише О. Грозикова у своїх спогадах.

 

 

Франкова релігійність – питання складне і неоднозначне. Про інтерес І. Франка до Біблії свідчить його лист до Михайла Драгоманова від 1883 року, в якому автор подає програму публікації Святого Письма: “Я думав би перш усього видати програмову книжечку на взір “переднього слова” до “Громади”, а затим подавати, якщо буде готове, оповідання з Письма Святого і статті про наші суспільні обставини. При оповіданнях з “Письма Святого” я гадав би подавати наперед важніші уступи з тексту, далі критику і то, як можна, досить обширно”4.

 

Пізніше у статті “Сучасні досліди над Святим Письмом”(1908) Іван Франко трактує Біблію як твір великої значущості для світової літератури, як і для українського письменства. Дослідник стверджує, що “ті книги, які ми привикли називати Біблією, здобули собі мало не від двох тисяч літ величезне значення, особливо відтоді, відколи покладені основою християнства і разом з його запануванням у Римській імперії зробилися миродайними не лише для пануючої церкви, але також для загалу народів і суспільностей у трьох частях світу, вникнули своїм духом і світоглядом глибоко в серця незліченних мільйонів людей і творять ще й досі одну з основ людської цивілізації”5. З огляду на дуже важливе значення Біблії для літератури Іван Франко хотів, щоб читачі ближче дізналися про походження і авторство цих книг, про долю їх протягом багатьох століть і про те, що люди, які жили в різні епохи, зробили для їх витлумачення.

 

Сучасна дослідниця Ярослава Мельник у статті “Церква і культ Івана Франка” наводить матеріали з приводу ставлення митрополита Шептицького до Івана Франка. “Це його (митрополита Шептицького. – М. Г.) листування з єпископом з Філадельфії К. Богачевським щодо відзначення 10-ліття від дня смерті письменника 1926 р. К. Богачевський, заборонивши духовенству та віруючим своєї єпархії брати участь у відзначенні 10-х роковин смерті І. Франка, звернувся до митрополита А. Шептицького з проханням “видати заборону духовенству участі в “культі” Франка” і в “Дієцезії Його Ексцеленції”. Відповідь митрополита А. Шептицького, попри її вельми дипломатичний тон щодо свого адресата, є напрочуд промовистою з огляду на признання заслуг Франка для всієї української нації, глибини розуміння багатовимірності його феномена”1.

 

Для Франкового розуміння релігійності важливе значення мають і прилюдні виступи письменника. Важкохворий І. Франко уже в 1913 році на святкуванні 40-річчя його творчої діяльності виголосив слова, які пояснюють його ставлення до релігії. Як згадує Микола Голубець, під час урочистого вечора “Франко сидів у першому ряді крісел, слухав наших славословій і ... плакав, а коли запанувала в залі святочна тиша, Франко піднявся з місця, вийшов на естраду й почав промову: “До помилок, що я їх коли-небудь зробив, належить моя праця “Біля підвалин радикальної партії”. Розвиток тієї партії дав змогу бундючитися демагогам типу мого передбесідника п. Трильовського. Нещастям нашого народу є те, що я приложив рук до створення партії, що зрушила в народній психіці основи християнського світогляду. Наша молодь не читає Святого Письма! Коли б я мав вам подати якусь пораду, то – частіше сповідатися й приступати до Св. Тайн і в той спосіб наближуватися до Бога”2.

 

Для нашого сучасника особливо цікавим є свідчення Йосипа Застирця про старання української громади щодо нагороди Нобеля для Івана Франка. Як згадує мемуарист, “я вислав в тій справі умотивовані письма до Швеції та обговорював справу з віденськими професорами університету, з якими зазнакомився я з нагоди моїх ригорозів з области красних штук й історії Орієнту. Обставини були для наділення Франка сею нагородою дуже корисні: українська справа по освободженню Львова стала актуальною. Показалося також, що навіть російське правліннє мусило поета лишити у Львові в спокою. Комітет “Нобля” не мав також між поетами відповідного кандидата, а творчість Франка якраз надавалася до його узгляднення. Впливові члени еміграції – приклонники поета – поставилися до сеї справи доброзичливо”3.

 

Але, на жаль, предчасна смерть Івана Франка звела всі плани української громадськості нанівець.

 

У нашому літературознавстві вже неодноразово говорилося про літературні заробітки Івана Франка. В радянський час до цієї проблеми зверталися, але виключно для того, щоб ствердити, що в умовах Австро-Угорщини письменник і його сім’я жили нужденним життям. Справді, літературні заробітки Івана Франка були мізерні. Але мізерними вони були у всіх, хто заробляв собі на життя літературною чи науковою працею. Письменник згадував, що літературна чи наукова праця не давала тоді засобів для проживання не тільки цілої сім’ї, але й однієї людини. Навіть такі патріотичні організації, як “Просвіта” чи Руське товариство педагогічне, не могли дати такої оплати літературної чи наукової продукції, яка забезпечувала б утримання людині, не зайнятій нічим іншим. З гіркотою констатував Іван Франко, що ці товариства на початок XX століття, зважаючи на їх довголітнє існування та немалі заслуги коло духового розвою українського народу, не зійшли зі стадії дилетантизму в сфері літературних та популярно-наукових публікацій. У статті “Ціна літературної праці” Франко писав, що за співробітництво в “Ділі” мав 40 ринських місячно без коректури, а в “Зорі” за редакцію та коректу і спів­робітництво брав місячно 25 ринських. Перейшовши до газети ”Kurjer Lwowski”, діставав там по 75 ринських місячно. “При тій редакції я заробляв іще дещо понад цю суму, ходячи майже протягом двох літ щодень о 5 рано до друкарні для перекладання ранішніх телеграм, а дещо заробляв також фейлетонами, за які редактор платив окремо по 3 крейцари від рядка”1.

 

Роздуми Івана Франка стосувалися рівня тих публікацій, які друкувалися в наукових та літературно-наукових збірниках. До появи у Науковому товаристві ім. Шевченка Михайла Грушевського рівень публікацій Товариства не завжди викликав захоплення. І тільки після того, коли “Записки Наукового товариства ім. Шевченка” очолив видатний історик, це видання стало авторитетним органом наукової праці “по сей і по той бік кордону”. Такий же високий авторитет мав перший в Україні журнал “на європейську шкалю” “Літературно-науковий вістник”, що його почали видавати Іван Франко і Михайло Грушевський у 1898 році. “В ре­дакції “Літературно-наукового вістника” я зразу зайняв підрядне становище з оплатою, здається, по 40 ринських за місяць, а тільки по уступленню доктора Маковея обняв фактичне редакторство та коректу з платою по 100 ринських за місяць. В ту суму входила також оригінальна та перекладна літературна праця, за яку я не одержував ніякого особливого гонорару. Так само переважна часть авторів, особливо з російської України, що помішували свої праці в тім журналі, не брала ніяких гонорарів”2.

 

Проблема “Іван Франко і Львівський університет” уже неодноразово обгово­рювана на різних рівнях і сьогодні потребує уточнень, а іноді й заперечення стереотипів. Одним із міфів, які усталені в нашому літературознавстві, є твердження про ворожість університетської влади до Івана Франка-студента. Як свідчать останні дослідження, університетська влада, а особливо Крайова шкільна рада, яка опікувалася ще Франком-гімназистом, зробили все, щоб не тільки звільнити його від плати за лекції під час першого зимового семестру, а й збільшили йому стипендію до 210 злотих. Зрештою, після відомого соціалістичного процесу він не був виключений з університету. В ситуації Івана Франка архівні матеріали свідчать, що професорська колегія Львівського університету дотримувалася передусім університетських параграфів і нехтувала рішеннями судових властей. Має цілковиту рацію В. Корнійчук, коли пише: “Відбувши дев’ятимісячне ув’язнення в австрійській тюрмі, Іван Франко отримав стипендію за попередній семестр своїх студій, а позбувшись її з формальних причин, усе ж таки продовжував користуватися моральною підтримкою своїх учителів, які продовжували вірити у великі потенційні можливості свого учня. Прослухавши сім семестрів у Львівському університеті, Іван Франко, який міг тепер уважатися “укінченим академіком”, через матеріальну скруту змушений був припинити своє навчання”1.

 

Правда, у 1890 році І. Франко все-таки не був прийнятий на навчання до Львівського університету, і формальною причиною було запізнення на запис до університету. Як свідчать архівні матеріали, зроблено це було однією особою – професором Романом Пілатом, тодішнім деканом філософського факультету2.

 

Як відомо, саме на 1890-ті роки, після одного семестру у Чернівецькому універ­си­теті та здобуття докторату у Відні, припадає спроба Івана Франка зайняти місце доцента на кафедрі руської філології у Львівському університеті. (У березні 1995 року у Львівському університеті проведена наукова конференція, присвячена 100-річчю габілітаційної лекції Франка. З усією переконливістю це наукове зібрання показало, як багато втратила філологічна наука від того, що Франко не був допущений до викладання). Події, пов’язані з габілітацією Івана Франка, добре зафіксовані у мемуарній літературі, і все ж у нашому літературознавстві назбиралося чимало фальші й неточностей.

 

Лекція відбулася 22 березня 1895 року у теперішній аудиторії 244 старого корпусу Львівського університету (нині вул. Михайла Грушевського. – М. Г.). Ось як згадував Денис Лукіянович про це: “Рівно о 18 годині 15 хвилин професорськими дверима ввійшов старший “педель” (університетський возний), стукнув універси­тетським берлом об долівку і повідомив польською мовою: “Маґніфіценція (велич­ність) ректор іде! Сенат іде”. Зараз-таки з’явилися ректор, проректор, декани і сенатські представники професорського збору. Ректор у багрянці з горностаями, декани теж у тогах з чорного шовку, в беретах на головах, усі обвішані золотими ланцюгами”3 . Лекція, як згадують сучасники, пройшла блискуче, студенти на руках винесли лектора з аудиторії. Однак І. Франко таки не був допущений до викладання у Львівському університеті.

 

Але послухаймо самого Івана Франка. Влітку 1905 року у віденській газеті “Ruthenische revue” з’явилася стаття “Alma mater leopolensis als Stifmutter”, в якій трактується це питання. Пізніше у статті “Історія моєї габілітації” Іван Франко заперечував те, начебто його не допустили до габілітації: “Навпаки, мене допущено, хоч кілька літ перед тим той самий університет відмовив мені права записатися ще на одно півріччя на філософському факультеті, якого мені не ставало для повного чотириліття університетських студій, обов’язкового для осягнення доктор­ського ступеня, так що я був змушений записатися на півріччя на Чернівецькому університеті. При тій нагоді поведінка університетських властей Львівського університету викликала здивування у професорів Чернівецького університету”4. Але нагадуємо, у Львові все зроблено було однією особою – професором Романом Пілатом.

 

Кандидуючи після смерті професора Омеляна Огоновського тільки на посаду приватного доцента, Іван Франко не ставав протикандидатом доктора Олександра Колесси, який теж готувався в цей час до викладання у Львівському університеті, мав за собою кілька праць з граматики та вплив галицьких політичних сил. Одначе тодішній намісник Галичини граф Бадені дав зрозуміти, що зробить усе, щоб співробітник опозиційної газети “Kurjer Lwowski”, що не раз гостро виступала проти корупційної системи, яку протегував намісник, не став професором університету.

 

Дочекавшись, коли офіційний звіт про габілітацію пішов до Відня, Іван Франко їде на аудієнцію до міністра освіти. Колишній професор Львівського університету, а тоді міністр доктор Ріттнер сказав, що міністерство освіти не має нічого проти того, щоб Франко зайняв кафедру україністики у Львівському університеті.

 

У кінцевому підсумку, намагаючись уже значно пізніше вияснити суть своєї справи, Франко ні про що не довідався. “Міністра освіти я так-таки й не здибав, а на другий день я довідався від депутата Романчука, що міністерство відкинуло мою просьбу і що я “з причин політичного минулого” не можу одержати venia legendi на Львівському університеті”1.

 

Але, як свідчать останні дослідження, у 1894–1895 роках професори філософського факультету Львівського університету робили усе можливе, аби славетний український учений став їхнім колегою по університету. “Сміємо запевнити, що не львівські професори, не університетський сенат і навіть не міністр віросповідань і освіти Т. Ріттнер (теж колишній професор філософського факультету) не прийняли укра­їнського письменника і вченого у своє “гроно”, не допустили до кафедри. Навпаки, професорська колегія стримувала габілітацію К. Студинського, а Т. Ріттнер радив О. Колессі не переноситися з Чернівців до Львова. І усе це робилося, між іншим, ради того, аби не створювати конкуренції Іванові Франкові”2.

 

Другу спробу осягнути наукове звання мав намір Іван Франко у Чернівцях у 1900 році. Що справа габілітації вченого навіть у Чернівецькому університеті була дуже складною, свідчить лист Степана Смаль-Стоцького до І. Франка від 23 жовтня 1900 року, в якому автор пише, що справа габілітації галицького вченого залежить від цілої колегії професорів. “А що справа Вашої габілітації тим самим скомплікована, то Ви вже раз габілітувалися, та лиш міністерство не затвердило ухвали професорів на уділене veniam legendi, то з тої причини, не бажаючи, щоб колегія професорів a limine відкинула Ваше поданє, треба мені було вперед порозумітися з професорами, яке становиско заняли б вони в данім разі. З тої то причини і припізнилась трохи моя відповідь. Та коби хоть була прихильна Вашим намірам. Але, на жаль, мушу Вам сказати, що гадки професорів дуже поділені. Між тим, коли одні зовсім поділяють мою думку, що нас нічого не обходить відмова міністерства і що ми, коли б внесли таке поданнє, без огляду на ту відмову повинні перевести акт габілітаційний, бо ми не повинні на нічого уважати, лиш на Wissenschaftliche Befahigung, то знов другі рішуче противні тому, покликуючись на принципи габілітаційні, що, мовляв,і може дещо є in der Person des Bewerbers, що якраз з тої причини міністерство габілітації не затвердило”3.

 

Далі С. Смаль-Стоцький каже, що при негативній реакції навіть меншості професорської колегії на доцентуру міністерство вчинило б таким самим чином, як це було раніше у Львові. Зрештою, якщо підійти до політичного боку справи, то львівське намісництво вчинило б точно так, як уже раз зробило у 1895 році. “Що ж робити, аби таки намір свій осягнути? Иньшого виходу, думаю, нема, як їхати Вам до самого міністра і з ним насамперед докладно розмовитися, чи допустив би він Вас до академічної карієри. Ще і то треба Вам розважити, чи не було б добре поговорити вперед з Ягічом, аби він вставився за Вами у міністра, або навіть аби він сам габілітував Вас у Відню. При тім значінню, яке має Ягіч в міністерстві, єму се далеко скорше готові зробити ніж, напр., мені. Коли ж Ви були б вже габілітовані у Відни, то се вже річ легка перенести veniam legendi, куда Ви хочете”1.

 

Але суто формально справу габілітації І. Франко уже порушував. І немає вини Степана Смаль-Стоцького у тому, що І. Франко не зміг габілітуватися у Чернівецькому університеті.

 

А тим часом, успіхи Івана Франка як ученого стають всесвітньовідомими.

 

Газета “Діло” (1900, № 5, 20 січня) повідомляла, що Іван Франко – доктор honoris causa Харківського університету, член-кореспондент товариства “Naucopisna spole?nost ?eskoslovenska” в Празі, член-кореспондент товариства “Verein fьr цsterreichische Volkskunde” у Відні. А в 1907 році газета “Діло” подає інформацію про покликання доктора Франка зайняти університетську кафедру: “Болгарське міністерство просвіти звернулося до доктора Івана Франка з пропозицією обняти кафедру слов’янських літератур у вищій школі в Софії, подаючи йому дуже корисні услів’я. Як довідуємося, доктор Франко віднісся до сеї пропозиції прихильно...”2. Але, дізнавшись про те, що болгарська влада вигнала з університету прегресивних професорів, І. Франко не тільки відмовився від цієї пропозиції, а й виступив у газеті “Діло” зі статтею “Болгарська університетська афера”. На жаль, після 1908 року наступає катастрофа, спричинена здоров’ям письменника, і зрозуміло, що всі справи згаданого професорства припинилися.

 

Серед мемуарів про життя і діяльність Івана Франка особливої уваги заслу­говують спогади Михайла Грушевського, які були опубліковані в 1926 році. Адже Михайло Грушевський як найбільший історик слов’янського світу вже відразу після свого переїзду до Львова у 1894 році і аж до кінця життя Франка міг спосте­рігати не тільки його наукові та художні студії, а й особисте життя. Проте після смерті академіка М. Грушевського у 1934 році на стосунки двох великих українців була кинута тінь протиставлення. В радянські часи переважно говорилося, що в Науковому товаристві імені Т. Шевченка І. Франко очолював революційно-демократичний напрям, а М. Грушевський – буржуазно-націоналістичне крило. Дійшло до тверджень, начебто М. Грушевський та І. Франко постійно ворогували. Насправді все було далеко не так. Збереглося кілька групових фотографій з 90-х років XIX – початку XX століття, де Франко і Грушевський завжди поруч. І зустрічалися вони не тільки в приміщенні Наукового товариства імені Шевченка, а й удома, бо ж мешкали поряд. Але найпліднішою була їх співпраця саме у першій національній академії українського народу – Науковому товаристві ім. Шевченка, де М. Грушевський з 1895 року стає головою, а І. Франко – найактивнішим працівником. Не було жодного номера “Записок Наукового товариства ім. Шев­ченка”, в яких не було б праць цих учених. Зроблене І. Франком та М. Грушевським у Товаристві вражає як глибиною осмислення, так і широтою охоплення всіх ділянок українознавства.

 

Після хвороби І. Франка, яка особливо загострилася після 1907 року, ставлення його до М. Грушевського змінилося. Справа в тому, що з того часу починається значний спад у творчості й фізичному стані великого Каменяра, а це позначилося не тільки на ставленні до М. Грушевського, але й до Сергія Єфремова, до М. Мо­чульського та інших людей, які знали й оточували І. Франка. В їхніх спогадах йдеться про Франкову хворобу, і про це не слід забувати. Всі ці аспекти можна добре простежити, прочитавши спогади М. Грушевського, С. Єфремова, М. Мо­чульського. До речі, три післявоєнні видання “Спогадів про Івана Франка” (1956, 1972, 1981) не містили цих мемуарних матеріалів, де, може, найбільше можна побачити особу Франка – письменника, громадського діяча, людини. Як стверджують дослідники, саме у жовтні–листопаді 1901 року був укладений контракт між краківським купцем Йосипом Рогсеком та, з іншого боку, Михайлом Грушевським й Іваном Франком про купівлю ними земельної ділянки під будівництво житла. Можемо погодитися з Тарасом Різу­ном, який стверджує, що на підставі уточнених даних можна запевнити, що родина Франків оселилася в новому помешканні одного жовтневого дня, який припав на період 1–21 жовтня 1902 року1.

 

Проживання двох великих людей у сусідстві принесло багато користі не тільки для української науки та культури, воно певним чином скрашувало нелегкі будні, особливо сім’ї Франків, де матеріальні нестатки були частими гостями. Бували, звичайно, і певні непорозуміння, які часто трапляються між сусідами. Але вони не затьмарюють основного – І. Франко і М. Грушевський жали на один сніп, вони працювали для України, для кращого майбутнього її народу.

 

Зрештою, не слід замовчувати окремі непорозуміння, пов’язані чи то з різними побутовими справами, чи іноді й з принциповими питаннями, як-от тими, що стосувалися “Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року”.

 

Сьогодні навіть посмішку може викликати лист Михайла Грушевського до Івана Франка від 20–21 жовтня 1906 року, опублікований у збірнику “Українське літерату­ро­знавство”. Лист написаний Грушевським у збудженому стані. Незважаючи на дуже кепський настрій, він звертається: “Високоповажний пане доктор, мій найближчий товаришу в роботі суспільно-національній і приятелю!

 

... Пишу вночі, збуджений і вибитий зі сну собачим брехом і воєм, що лунає над моїм ухом, – по цілоденних тортурах від тих псячих дуетів, сольо etc... з невралгічними болями від сього всього.

 

Полишаю Вам як чоловіку, що знає умислову працю, як поету-психологу зміркувати, які думки про наші відносини все це навіває мені.

 

Я не міг би свідомо мучити навіть чоловіка вповні індиферентного для мене, коли б хотів бути супроти нього тільки людяним, не то що приязним, тим менше – приятелем.

 

Ви могли бути подражнені в своїм почуттю пана свого дому моїми просьбами, але я не маю тіні претензії Вас в тих правах укорочувати. Але чи Ви буваєте все свідомі того, що, виконуючи сі права, мучите чоловіка, якого – смію думати – уважаєте своїм приятелем, в точці найбільше болючій для нього.

 

Я полишаю в ваших руках долю сих приятельських чувств і сеї приязні.

 

 

 

Dixi et levavi2 – свої почуття до вас як товариша і приятеля, в останній раз.

 

Здоровлю Вас!

 

Ваш М. Грушевський”3.

 

І. Франко, незважаючи на свою хворобу в цей час, обіцяє М. Грушевському залагодити справу. Зрештою, пізніші роки засвідчили їхні добросусідські стосунки.

 

Особливе місце серед мемуарних матеріалів займають спогади М. Грушевського “Апостолові праці”, написані у 1926 році до 10-річчя з дня смерті І. Франка і надру­ковані у ювілейному збірнику журналу “Україна” (1926), який весь присвячений творчості Каменяра.

 

Зі спогадів М. Грушевського постає І. Франко як велетень праці, який трудився “з титанічною витривалістю, гарячковою запопадливістю, з правдивою різнома­нітністю і многосторонністю, немов передчуваючи катастрофу, що мала затьмарити його ясний інтелект, закаламутити його гостру і прозору, як кришталь, думку”.

 

Мемуарист докладно говорить про участь І. Франка у соціалістичному русі, широко представляє польсько-українські взаємини 90-х років XIX століття і роль у них українського письменника і вченого. Всі події, про які говорить академік, точно вивірені, адже учасником їх був він сам. Наскільки скрупульозним був він у відборі фактів, може свідчити те, що свої роздуми про Франка М. Гру­шевський підтверджує, посилаючись на ряд франкознавчих матеріалів, які були надруковані М. Возняком на сторінках українських радянських видань.

 

М. Грушевський досить повно відтворює картину свого співробітництва з Іваном Франком у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові, починаючи з 1894 року. “Се був незабутній момент, коли Франко, “виелімінований” відразу з українського й польського громадянства, а в своїх радикальних кругах підміновуваний потихеньку й помаленьку його старим антагоністом Павликом, заявив мені, що тепер одиноке джерело прожитку для нього й його родини – се його заробіток в Науковому това­ристві. І тоді ми, його прихильники, поставили пунктом честі не дати йому впасти в біду і упокоритися перед людьми, які очевидно прагнули його пониження. Франко не мусив іти до них на поклін. Навпаки, від сього часу і до смерті, він мав змогу працювати виключно для Українського Народу, на українській мові”1.

 

 

Не обминає М. Грушевський і того, як дехто у Науковому товаристві намагався “заграти на Франковій амбіції, уболіваючи і дивуючись, як се він, так старий, заслужений діяч, “слухається Грушевського”, молодшого від нього на десять літ чоловіка, та й ще, так би сказати, – заграничного зайди”. Але академік М. Гру­шевський добре знав, що ці уболівання ніколи не робили бажаного ефекту.

 

Свідченням тісного співробітництва М. Грушевського та І. Франка може бути той факт, що вони часто спілкувалися і в позаробочий час: “Коли ми оселилися побіч себе, мій робочий ранок звичайно кінчався конференцією вдвох у біжучих справах. Виходячи до міста, Франко заходив до мене з результатами своєї вечірньої або всенічної праці (він працював головно вечорами і ночами, я ж лягав рано і працював ранніми ранками, перед полуднем уже кінчаючи головну працю дня). Ми обговорювали матеріал, визначали необхідні переробки й зміни, укладали плани чергової роботи, розділяли між собою кореспонденцію тощо”2 .

 

М. Грушевський у своїх спогадах ще раз підтвердив уже згадувану думку, яку І. Франко висловив ще у 1898 році у передмові до збірки “Мій Ізмарагд”, щодо його розуміння соціалістичної доктрини. Тому і на сьогодні не втратили свого значення оцінки М. Грушевським Франкового інтернаціоналізму: “В ходячих характеристиках Франка часто можна стрінути протиставлення перших стадій його діяльності і творчості, коли він, мовляв, одушевлявся ідеалами інтернаціонального соціалізму, і стадій пізніших – коли він став українським націоналістом. Се не зовсім вірно. Все своє життя Франко був перейнятий змаганнями до інтернаціональності і до переведення в життя соціалістичних ідеалів, але ніколи, в самих молодечих літах і так само в пізніших, він при тім не спускав з ока національних інтересів українських робітничо-селянських мас”; і далі: “Інтернаціоналіст в культурі, далекий всякої провінціальної вузькості і національної виключності, він навіть в хвилях найбільшого захоплення ідеєю інтернаціональної солідарності пролетаріату вважав українське національне почуття не то що гармонійним доповненням, а логічним вислідом з загальнолюдського почуття, що його поповняло”1. Справжнє почуття патріотизму, любов до українського народу, українського слова були ті найвищі заповіти, які, на думку М. Грушевського, Франко залишив своєму народові.

 

Не меншої уваги заслуговують спогади іншого вченого – літературознавця академіка Сергія Єфремова. Свої мемуари про Івана Франка він писав десь у 1926 році й, очевидно, думав ще повернутися до них. Але знаємо про ту катастрофу, сфабриковану органами ДПУ, що зв’язана зі звинуваченнями Сергія Єфремова у приналежності до Спілки визволення України. І зрозуміло, що нових, повніших спогадів про Івана Франка С. Єфремов уже не написав. Нас зацікавлюють у спогадах не тільки обставини особистого життя великого письменника, а й факти, пов’язані з українським життям у Києві на початку XX століття. Скажімо, нам стає зрозумілою робота Василя Доманицького у гуртуванні літературознавчих сил навколо журналу ”Киевская старина” у 1902–1903 роках. Але особливо хвилюючою є розповідь молодого С. Єфремова про повагу українофілів до українського П’ємонту – Галичини – у 1902 році. Маємо і досить своєрідний портрет Франка, як його подає С. Єфремов: “Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто маленька постать... рудуваті з сивиною вуса, густий заріст на лицях і глибокі сірі розумні очі...”2.

 

Влучне слово С. Єфремова-спостерігача відзначає: “Бачив я його на шевченківській вечірці в Стрию, оточеного селянами: для кожного він знайшов у себе потрібне слово. І бачив його зараз же по тому в знайомій родині – як довго і весело щось розказував дітям, а вони тісненьким гуртком обсіли його і почували себе з ним цілком вільно, як з своїм, рівним собі. Бачив знов же його зустріч з М. В. Лисенком: експансивний музика обняв його з словами: “Франко – це святий!” – “Н-но, хіба турецький!” – з тихим сміхом одповів у лад йому Франко, на вічні свої злидні натякаючи”3.

 

С. Єфремов виніс на все життя гармонійний образ письменника і людини: “Знайомість з людиною не тільки не розбивала чарівливого враження, що справляв письменник, а ще те враження підсилювала, збивала в один монолітний образ, бо письменник і людина в ньому не ворогували, не розходились, не йшли різно. Великий письменник, невтомний працівник, каменяр поступу непохитний був разом і просто хорошою, сердечною, товариською людиною, і це до пошани перед діячем додавало ще втіхи особистого єднання”4 .

 

Досить виразну картину побуту І. Франка у Львові дає відомий меценат української культури Євген Чикаленко. Відвідавши віллу Франка у Львові, він згадував: “Вразило нас страшне безладдя, непорядок у помешканні Франка: жінка його, що походить з роду київських Хоружинських, у яких була фамільною психічна хвороба, була тоді “толстовкою” і проповідувала “отрешеніє”, а тому й не доглядала за порядком і чистотою в помешканні. Мабуть, тому Франко зараз повів нас до кав’ярні, де ми й просиділи разом кілька часу. Він зробив на мене надзвичайно гарне враження своїм зовнішнім виглядом, вдачею, поведінкою, він нагадував дуже професора В. Антоновича: у обох їх відразу почувалася щоденна талановитість і якась особлива простота (яка рідко трапляється у Галичині), що вабила до них всіх, хто з ними розмовляв”1.

 

Як згадують мемуаристи, очевидно з цих причин І. Франко не любив приймати гостей у себе вдома, надаючи перевагу зустрічам і діловим переговорам у кав’ярні. Така традиція особливо дивувала українців Наддніпрянщини, серед яких письменник мав чимало справжніх друзів. Під час однієї з таких зустрічей з відомим українським меценатом Євгеном Чикаленком І. Франко розпитував про своїх давніх київських знайомих. З молодих його дуже цікавив Винниченко, що тоді починав свою літературну кар’єру. І. Франко розпитував про його походження, освіту і прорікав йому велике майбутнє. Особливо теплими були зустрічі І. Франка, Євгена Чикаленка та професора Сорбони Хведора Вовка, які на початку ХХ століття у Львові обговорювали проблеми дальшого розвитку української науки і освіти. Як згадував Є. Чикаленко, І. Франко єдиний з галичан робив враження свого наддніпрянського українця як мовою, так і всією своєю вдачею. Особливо приємне враження справили публічні лекції І. Фран­ка з історії української літератури. “Як лектор робив надзвичайно гарне враження своєю простою мовою, без всякого пафосу так звиклого галичанам, своїм колосальним багатством знання, ерудицією. Так було шкода, що такий талановитий учений і видатний своєю красномовністю лектор, маючи всі кваліфікації, не міг добитися кафедри в університеті тому, що його не хотіли підперти свої ж таки впливові в польських колах земляки, що він, як соціаліст та безбожник, буде деморалізувати молодь”2 .

 

Син Євгена Чикаленка Левко через півстоліття згадував про свій перший приїзд до Львова у 1904 році на курси українознавства, що їх організували львівські наукові кола. Молодого студента вразили виклади багатьох видатних діячів україн­ської науки, але особливо запали в душу лекції Івана Франка. Це було навіть тоді, коли тема не обіцяла нічого цікавого, скажімо, виклади з давньої української літератури. Молодий адепт науки не тільки нічого не пропустив, а й жалів, що лекції добігали до кінця. Запам’яталося Л. Чикаленкові тоді очікування якоїсь сенсації й тому увага ніколи не присиплялася, бо менш цікаві теми завжди чергувалися з дотепом чи анекдотом. Сталося так, що через п’ятдесят років колишній слухач запам’ятав певні факти курсу, а деякі легенди стали частиною світогляду визначного українського діяча Левка Чикаленка.

 

Вразив молодого Левка Чикаленка робочий кабінет письменника, що вирізнявся простотою і невибагливістю. “Чомусь Франко завжди, скільки ми не були в них, був босий і, сидячи за столом посеред хати, зганяв одною ногою з другої мухи. Одного разу, так само босий, лазив він на черешню, щоб нарвати нам черешень, що саме тоді дозріли. Босий, без піджака та камізельки, у вишиваній сорочці, він ніби не мав вигляду міської людини, а так якогось сільського чи містечкового майстра, кравця чи теслі, що от тільки вийшов зі своєї робітні. І тільки сила книжок, розкладених скрізь – на підлозі, попід стінами і ближе до середини хати – в порядку, відомому тільки самому господареві і – незрозумілому стороннім людям, промовляла за те, що цей майстер має відношення до друкованого та писаного слова і що тут його робітня. І ця зовнішність і повна якась неохайність справляли враження, що маєш діло з простою людиною, з якою можна почувати себе просто і не слідкувати за собою, щоб не вразити її чи невідповідним рухом, чи запитанням. Якось стиралася і різниця віку, і різниця становища громадянського чи культурного”1.

 

На особливу увагу заслуговує спогад відомого історика, політика часів визвольних змагань українського народу 1918–1920 років Дмитра Дорошенка “Останній побут Івана Франка у Києві”, вперше надрукований у “Літературно-науковому віснику” у 1926 році. Дорошенко розповідає про останній приїзд Івана Франка до Києва у 1909 році, в період його хвороби, і ми переконуємось у глибокому інтересі Каменяра до Києва як центру духовної культури всієї України. А ще у величезній пристрасті Франка до книжок, яку відзначали й інші мемуаристи. Незважаючи на хворобу, як свідчить Дорошенко, у письменника в звичайних умовах не можна було побачити якоїсь ненормальності: ”... Він розмовляв, як звичайна здорова людина, тільки що був якийсь понурий, сумний і зосереджений. Але такий настрій цілком натурально пояснювався його станом каліцтва рук, коли він зробився зовсім наче без рук: ані вдягтись, ані добути що з кишені, ані їсти сам не міг”2.

 

Для нас важливим є свідчення Дмитра Дорошенка про зустріч Івана Франка з відомим літературознавцем, професором Київської духовної академії Миколою Івановичем Петровим: ”Франко дуже непогано, як побачив я, говорив російською мовою, відповідав влучно і свої знання та пам’ять виявив у повнім блиску. Я благоговійно позирав на сей імпровізований диспут двох великих учених, і як було мені жаль, що я не стенограф або ж що я не маю такої пам’яті, щоб їх розмову зафіксувати й передати на вічний спомин усім любителям української літератури”3.

 

Про зустрічі Івана Франка на Наддніпрянщині з українськими діячами маємо спогади Сергія Шелухина, відомого діяча Центральної Ради, а потім – політичного емігранта, професора Українського вільного університету.

 

На думку С. Шелухина, І. Франко працював і як драгомановець, і як культурник, будучи одним з небагатьох галичан, літературна й політична робота яких виходила за межі Галичини й ширилася на Наддніпрянщині. Спогад Сергія Шелухина дає виразну картину українського руху на Наддніпрянській Україні. Особливо важливим для нас є те, що, як свідчить С. Шелухин, який займав тоді досить високу посаду судового чиновника й урядовця у Києві, а потім і прокурора, український рух на Наддніпрянській Україні був досить поширений, а разом з тим добре законспірований. Симпатики українського руху були і в Катеринославі, де мемуаристові довелося працювати.

 

Але, може, найважливішими для нас є згадки Сергія Шелухина про приїзд хворого Івана Франка до Одеси в 1909 році. Спочатку письменником заопікувався відомий бібліограф Михайло Комаров. Але коли Комаров не міг у силу об’єктивних причин приділити хворому належної уваги, Франко звертається до сім’ї Шелухиних, які зробили все, щоб зарадити гостеві. В розмовах на літературні теми Франко ставився з високими вимогами до літератури. Скажімо, його не задовольняла “Історія українського письменства” С. Єфремова, а це спонукало видрукувати свою історію літератури якнайшвидше.

 

Можемо погодитися з Франковою оцінкою української критики, яка у кінці XIX й на початку XX століття не виконувала належно своїх функцій. “У тім він винуватить багато київських критиків, які не допомогли поетові серйозним відношенням до його літературної праці правдивими вказівками, плодотворними увагами, а тілько кадили й кадили фіміам приятельським писанням та приспали в письменнику самокритику і розвиток ідейності”1.

 

В Одесі здоров’я письменника, на думку С. Шелухина, значно поправилось, навіть можна було сподіватися на повне видужання. І тоді “Франко став значно спокійніший, добре спав і з апетитом їв, пив чарку горілки, склянку вина і жартував. Так потроху-троху став уже сам брати хліб. Листа додому він сам і добре підписав пером, всунутим йому між пальців. Днів через 10 він перестав ходити на Ланжерон і казав, що вже не треба. Багато читав. Згадував за дітей”2.

 

Випадково потрапивши на засідання історико-філологічного товариства в Одесі, І. Франко вразив усіх при обговоренні доповіді професора І. Гордієвського “Початки народного епосу”.

 

Діяч українського руху в Одесі І. Луценко намагався стримати хворого І. Франка від виступу, але письменник, – як згадував В. Кедровський, – “не звертаючи на нього ніякої уваги, чистою російською мовою почав: “Тут ми чули доповідь про початки народного епосу, на мою думку, визначено їх не точно. Їх треба шукати за кілька соток, а то й тисяч років раніше – в “Книгах битія жидівського народу”...

 

Всі присутні обернулися в сторону Франка. А він далі розвивав свою думку, наводячи з пам’яті цілі сторіки з “Книг битія жидівського народу”, з пам’яті цитував оригінальні тексти в старожидівській мові, а потім перекладав їх на німецьку й російську мову. Говорив яких двадцять хвилин, авторитетно, спокійно. Видно було, що його слова зробили велике враження”3.

 

Однак подорож Івана Франка до Одеси у 1909 році була не простою справою. Треба було добитися візи у російського консула у Львові. Як і передбачали найближчі Франкові приятелі (Володимир Гнатюк, Михайло Мочульський та Карло Бандрівський), консул відмовився дати поетові візу на в’їзд до Росії. Та Франко, як згадує Михайло Мочульський, виявився хитрішим від цієї трійці. Він приїхав до Чернівців, де за допомогою професора Степана Смаль-Стоцького дістав візу, і відразу ж поїхав до Одеси. В Чернівцях Франко зупинився у цього відомого мовознавця, професора університету, у якого вчився у 90-х роках один семестр. Ось як згадував син професора Роман Смаль-Стоцький про свою першу зустріч із Франком у Чернів­цях у жовтні 1909 року: “Перше вражіння: людина середнього зросту, голова з багатоповерховим чолом, сині, змучені, немов задивлені кудись очі, лице скупчене, овіяне глибокою повагою, нерадісно стиснуті уста, що по них, як здавалося, ніколи не пробігла усмішка”4.

 

Зрештою, чернівецькі гостини Івана Франка мали своє продовження в пізніших роках. На жаль, і у Чернівцях на той час було чимало патентованих патріотів, які шкодили українській національній справі, обливали брудом професора Степана Смаль-Стоцького. Як згадував учень чернівецького професора – пізніше відомий український філолог Василь Сімович, чернівецькі патріоти використовували “кожну найдрібнішу нагоду, щоб очорнити людину, яка наш народ на Буковині на ноги поставила. І не було ніякого стриму для тої повені мерзотних лайок, які складали на чоловіка, перед ким ще рік тому хилилися ті, що тепер лаялися, перебираючи собі різні ймена “правдолюбів” і т. д.”1.

 

Франко приїхав до столиці Буковини у 1913 році з дочкою Анною через місяць після смерті свого сина Андрія. Зрозуміло, що і задавнена хвороба, і туга за сином позначилися на його настрої. Але коли у залі Народного дому в Чернівцях залунав голос поета, публіка принишкла. В. Сімович писав: “... Слухачі наче ніяковіють. Думали, почують сильний, повен переливів, із різними перемінами, то високий, то низький живий голос – а то легко, спокійно пливе слово, як та подільська річка. Слухачі, що привикли до грімких декламацій, поволі звикають. Це ж не декламатор перед нами, не той, що завчив чужу поему, а творець сам, той, що виносив свого “Мойсея” під серцем, що цілого себе вклав у нього, це ж він сам той Мойсей, народний провідник, що дивиться вже позад себе, має за собою 40 років народної праці і спокійно, зрівноважений, перед зібраною громадою про неї розповідає”2.

 

А пізніше, 25 жовтня 1913 року, українське академічне товариство “Союз” у Чернівцях на своїх зборах іменувало Івана Франка своїм почесним членом, як “великого поета і громадянина, незламного працівника на ниві української культури, непохитного борця за народні ідеали людськості, великого учителя і найкращого сина свого народу, в доказ глибокої пошани... ”3.

 

Визначний політичний та громадський діяч Галичини XX століття Степан Баран (1879–1953) був активним провідником партії центристського спрямування Українського національно-демократичного об’єднання. Власне мемуари Степана Барана стосуються політичних орієнтацій Івана Франка. Зрозуміло, що особа такого масштабу, як Іван Франко, не могла уникнути політичної діяльності. І хоча існує думка, що заняття політичною діяльністю – це смерть для поета, І. Франко був у такій ситуації, коли відмова від політичної діяльності могла б привести до того, що українська нація була б не сформувалася.

 

Тому й С. Баран пише про приналежність І. Франка до польсько-українського гуртка, що утворився навколо польського щоденника “Kurjer Lwowski”. З того гуртка пізніше вийшли видатні політичні діячі Галичини: Володимир Охримович, Євген Левицький та інші. Це був час, коли новостворена Українська радикальна партія (1890 р.) розгорнула широку політичну організацію і пропаганду серед українських селянських мас на сторінках “Народу” та “Громадського голосу”.

 

Цікаві думки висловлює С. Баран і щодо становища євреїв у Австрійській імперії та ставлення до нього І. Франка. “Франко поставився позитивно, як і загал австрійських українців, до сіоністичного руху і щиро вітав пропозицію українського посла Юліана Романчука в австрійському парламенті визнати жидів за окрему націю з усіма наслідками, що випливали зі згаданої 18 статті. Поза тим жиди в Австрії, як її громадяни, користувалися політичними правами нарівні з іншими і мали своїх засимільованих представників у парламенті. Пропозиція Романчука в парламенті не пройшла, і жидів до кінця існування цісарської Австрії не визнано за окрему націю, вони створили лише окрему релігійну групу. Та в історії залишився факт, що якраз українці перші в 68-му році стали в обороні жидівських національних прав, що й підкреслював опісля Франко в одній розмові зі мною на тему жидівської проблеми у нас”1.

 

С. Баран підкреслював, що І. Франко, як гуманіст і демократ, мав і особистих приятелів серед жидівських інтелектуалів у Львові. Одним з таких щирих приятелів Франка до його останніх хвилин життя був згадуваний уже літератор і критик д-р Біґеляйзен.

 

С. Баран вказує, що Франкові доводилося розпорошуватися і тому у його діяльності існували лише три виміри і нема метафізики. “Позитивні новини минулого сторіччя та поява масових соціально-політичних рухів замінили глибокі сліди і в кристалізації духовності Франка та в організації і методах його праці. Спостереження явищ життя людської спільноти, аналіз цих явищ, у висновку потреба запровадження соціальних і політичних реформ висували набік всякий романтизм, змушували до точного охоплення проблеми і планового здійснення її в практиці. Франкові йшлося про духовне і матеріальне піднесення наших народних мас. До цього треба кадрів фахових, кваліфікованих робітників, які може дати молода інтелігенція, відповідно духово вихована й вишколена. Тому в Франка – зацікавлення справою народних мас і добором молодих інтелігентів, що їх могла дати академічна молодь”2. Як відомо, Іван Франко ставився індиферентно до чисто внутрішніх партійних проблем. Як нам уже доводилося писати3, письменник у першу чергу думав про те, як радикальна чи пізніше національно-демократична партія допоможе завоювати вистраждану українським народом державність. Ставлення І. Франка до молоді показує С. Баран на прикладі виступу письменника на великому з’їзді українських студентів у Львові, політичний реферат на якому виголосив студент Лонгин Цегельський. І. Франко прислухався до промов і взяв слово наприкінці дискусії. “Говорив спокійно, зрівноважено і без тіні пафосу. Старався при цьому підкреслити дотичні місця реферату та вказував на його недоліки. Метою його промови було не знеохочувати референта до дальших виступів, навпаки – до них заохочувати і поглиблювати знання”.

 

Взаємини Івана Франка з його братами рідко висвітлювалися в нашому франкознавстві. Певні відомості про це знаходимо у спогадах відомого українського громадського та військового діяча Івана Коссака. Він докладно писав про родину письменника, зокрема про його братів Онуфрія та Захара, які, хоч і самі потребували опіки старшого брата Івана, морально підтримували письменника у його нелегких життєвих дорогах. Цікаві свідчення знаходимо у спогадах відомого українського художника Григорія Смольського, дитинство якого пройшло у Підгірках біля Калуша, де проживав брат Івана Франка Онуфрій. Як згадує Смольський, Іван Франко у львівській газеті вичитав, ніби в селі Підгірки, недалеко від Калуша, є на продаж ціле господарство з будинком і полем. Мабуть, між Іваном та Онуфрієм була до того часу якась розмова про переселення. Іван Франко написав зі Львова братові, щоб той у визначений день чекав на нього у Стрию, звідти підуть до Калуша, а далі подадуться до Підгірок оглянути господарство. Це, мабуть, було 1902 або 1903 року, бо 1904 року Онуфрій Франко разом з родиною переїхав до Підгірок...

 

Григорій Смольський згадує про приїзд до Підгірок Франкових синів-гімназистів Андрія, Петра і Тараса. Але найбільше запам’ятався майбутньому художникові приїзд письменника на похорон брата Онуфрія. На великому подвір’ї зібралося багато народу. Іван Франко стояв під стіною хати на призьбі. “Франко був одягнутий у довгий легкий коричневий реглан. Подібного кольору костюм. Не був у вишиваній сорочці, як звичайно його малюють. Краватка невибаглива, спадала недбало і ховалася в заломах коміра реглана. На обличчі худорлявий, волосся рудаве, задуманий, але держався рівно, просто. Не було в ньому зарозумілості, самовпевненості, але глибока внутрішня зосередженість. Стояв нерухомо, наче розгадував загадку життя і смерті”1.

 

Окремий цикл у мемуарній франкіані складають спогади дітей Івана Франка. Серед них книга Тараса Франка “Про батька”, спогади Петра Франка “Іван Франко зблизька” та праця про Каменяра його дочки Анни Ключко-Франко. Насичені подробицями родинного побуту, вони творять яскраву картину про Франка-сім’янина, люблячого батька.

 

Діти приносять радість і втіху батькам. Матеріальні заробітки письменника не завжди давали йому можливість заховатися у тиші свого робочого кабінету, а діти Франка і його друзів часто заважали праці за письмовим столом. Як згадує Софія Олеськів, дочка близького товариша Івана Франка Осипа Олеськіва, “треба було справжньої геніальності, щоби писати вірші у присутності восьми веселих, розгуканих дітей, що гарцювали за плечима поета, похиленого над своїм бюрком. З-під дивана вилазила здорова черепаха, в кутах дві морські свинки хрумали заячу капусту, серединою проходжувався бузько з надломаним крилом, яке ми прив’язували, деколи скакали жаби, зловлені хлопцями, щоб погостити бузька”2.

 

Іноді, правда, у спогадах дітей Франка деякі деталі неточні. Незрозуміло, скажімо, чому Анна Ключко-Франко у своїх спогадах, написаних в еміграції, різко протиставляла Івана Франка та Михайла Грушевського. З цього приводу Володимир Дорошенко писав: “Можна лише шкодувати, що в спогадах п. Анни Ключко знайшлися дуже негідні випади проти М. Грушевського, що їх підхопила радянська преса для дискредитації великого українського історика. Очевидно, ніяке українське видавництво не пустило б у світ подібних інвектив, опертих на незнанні або навіяних хворобою чи то самого Франка, чи то його дружини”3.

 

Останні роки життя Івана Франка, особливо після 1908 року, були надзвичайно важкими. Гігантський розум великого письменника був скутий рамками важкої недуги. Але, незважаючи ні на що, письменник інтенсивно працює, хоч параліч обох рук значно ускладнює роботу. Він диктує свої твори улюбленому синові Андрієві. Але й тут нещастя: у квітні 1913 року помирає син. Згодом у записуванні творів допомагають переважно студенти.

 

Крім того, І. Франко часто виїжджає у міста й містечка Галичини, де виступає з читанням своїх творів, зокрема поеми “Мойсей”. Маємо ряд мемуарних свідчень про авторські читання у Чернівцях, Станіславі, Коломиї, Перемишлі, Турці, Золо­чеві та інших містах.

 

 

Атмосферу поїздок Івана Франка по містах Галичини добре зафіксував у спогадах Йосип Гірняк – знаменитий український оратор, що у воєнні роки виїхав на еміграцію. А на початку нашого століття Йосип Гірняк слухав виступ хворого уже І. Франка у залі тернопільського “Міщанського братства” (нині будинок Тернопільської філармонії. – М. Г.). Його спогади, написані через 70 років після згаданих подій, відтворюють атмосферу цього вечора: “Публіка, що заповнила залу, не становила якоїсь однорідної громади; це були представники місцевої інтелігенції, були тернопільські міщани, учні гімназії, учнівської семінарії молодших і старших класів, було й чимало селян із ближчих околиць. У перших рядах сиділи священики, що ще перед виходом І. Франка на сцену викликало між старшими учнями палку дискусію. На партері, відгородженому від сидячих місць бар’єром, уся стояча братія гаряче обговорювала неприхильне ставлення духівництва до поета за його соціальні та радикальні погляди і за ті твори, в яких Іван Франко їх пропагував. Поява поета на сцені припинила гарячий обмін думками, глядачі, мов за помахом чарівної палички, одностайним привітом зустріли спричинника темпераментних дебат”1.

 

Така ж хвилююча атмосфера панувала під час прилюдних відчитів “Мойсея” у Станіславі, Коломиї, Золочеві, Перемишлі та інших галицьких містах. Як згадувала Ольга Корінець, такий відчит “Мойсея” у Перемишлі у Народному Домі справив на присутніх враження тим, що читцем був сам автор поеми: “Перечитав до кінця і встав. І тоді, не то читаючи, а радше з пам’яті став виголошувати пролог “Народе мій... ” Голос піднісся, фразував, з натиском підкреслюючи важні слова; та далі – став ламатися і дрижати зворушенням... Майже нахлистуючись, обірвався. Франко скінчив. Підніс руки до очей. Він плакав. Покарлючені п’ястуки своїх калік-рук притискав до очей, немов хотячи втиснути сльози назад. Та вони бігли йому по обличчі і він безсило намагався їх стерти”2.

 

З маловідомих нині мемуарних матеріалів звернемо увагу на спогади Гната Хоткевича, який після поразки революції 1905 року виїхав з Харкова до Галичини. Письменника з Наддніпрянщини особливо вразили умови життя поета, що були справді нестерпними. І тільки тоді стало зрозуміло, що в усій світовій літературі нема виразу, в якому б виявився біль так, як у словах Франка:

 

... лиш те болить мене,

 

Що, зведений до стану травоядної худоби,

 

Я тямки чоловіцтва ще не втратив.

 

Разом із найближчим оточенням поета (В. Гнатюк, В. Кобринський, В. Охри­мович) Гнат Хоткевич пише відозву до народу з закликом допомогти хворому. Відозва тоді залишилася неопублікованою, і тільки в 1926 році Гнат Хоткевич опублікував її. Цей документ нагадував українській суспільності про її обов’язок допомагати найбільшим геніям свого народу: “Доктор Ів. Франко безнадійно хорий... Отже, можна радуватися... Всім, хто по манесенькій тернинонці вплітав у вінець поета, всім, хто дрібненьку цеголочку ніс на його тюрму. І всім, чия хата завжде стоїть скраю, і всім Пилатам, умивающим руки, і всім добрим людям з добрими серцями, з поступовими гадками, з національною ідеологією, з соціяльною рівностю на устах. І всім редакторам поважних місячників, і людям, котрі викидали Франка з товариств, і всім, хто травив його ціле життя, і хто придивлявся тому спокійно. І всій нашій патріотичній поліції, і всій нашій суспільности.

 

Бо на всіх нас положиться вина. Всі ми знали, що тут, серед нас, відбувається повне безвихідного трагізму житє, всі ми бачили, як на очах конає і мучиться чоловік, – а хто прийшов з поміччу, з приятельською щирістю?.. Ні – хто прийшов з добрим словом навіть?.. Сотні людей міг би нарахувати д-р Франко таких, які лаяли, безчестили, гнали і ганьбили його через ціле житє, а чи нарахував би десяток таких, котрі дали б йому пережити радісну хвилю, а чи знає хоч їдного, на котрого грудях міг би виплакати свою безталанну, пошарпану душу?.. Ні, не знав, і тому житє Франка – це безперервний акт оскарження всій українській суспільності!”1.

 

Про останні роки життя великого Каменяра залишив цінні спогади Михайло Мочульський. Відомий український літературознавець був поруч із Франком у найтяжчі періоди його життя. Своє перше враження про нього виніс Мочульський ще з 1890-х років, запам’ятавши Франків спосіб бесіди: “... Промовець не грав на людських душах тільки лірикою, він не був демагогом, він оперував фактами, холодною дійсністю; коли треба, колов, пік, батожив і переконував своїм розумом і мудрістю”2.

 

М. Мочульський свідчив і про майже аскетичний спосіб життя поета, який був невибагливим і щодо одягу, і щодо їжі. Франко завжди їв дуже прості страви, а напоїв майже не вживав. Нам особливо зрозумілими можуть стати свідчення М. Мочульського щодо Франкового звернення до поезії. За словами письменника, він пише вдень для прожитку, а щойно вночі, коли не може спати, складає вірші. Франко казав, що тільки повна сліпота може причинитися до писання віршів.

 

У радянські часи наше літературознавство майже не зверталося до згадуваної книги Михайла Мочульського. Адже автор говорив і про те, що не вписувалося у стереотип Івана Франка як революційного демократа. Так М. Мочульський згадує про Франків заповіт щодо завоювання політичної самостійності: “Коли ж народні маси виростуть “ціпкі і тверді до великої зміни”, тоді й знайдуться герої, які поведуть їх до “обітованого краю”. Але нехай добре пам’ятають українці, що здобуття вільного кутка землі для себе – це ще не все, це лише “задаток” до обітованого краю; не “скарби землі” мають бути оконечною метою українського народу, тільки “скарби духу”; обітованим краєм має їм бути безмежна, осяйна країна духу...”3.

 

Не оминає у своїх спогадах Михайло Мочульський і такої складної проблеми, як Франкова хвороба, яка почалася в 1908 році. Історія з позиченими у Франка книгами свідчила, що у поета серйозні психічні розлади. І найближчих друзів Івана Франка – Володимира Гнатюка, Михайла Грушевського, Михайла Мочульського вражала безвихідь, у яку він потрапив.

 

Та найприкріше враження на близьких справив випадок, який стався з Франком у Ліпіку (Славонія) під час лікування. Жандарм Тарнавський знайшов його далеко за містом і привів додому; після цього хворий пролежав кілька днів у гарячці, а галюцинації не переставали мучити його.

 

Франко повернувся до Львова, і його поміщено у заклад для хворих. Але й тут йому було важко, незважаючи на матеріальну підтримку Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

 

Та все ж Франко не здавався недузі. Коли у квітні 1913 року помирає несподівано старший син Андрій, прибитий горем батько прийшов до книгарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка, позичив гроші і сам займався організацією похорону.

 

Відомий на еміграції церковний діяч Степан Гаєвський згадував про зустрічі з Іваном Франком у час недуги письменника десь на початку 1914 року. Розмова торкнулася Франкової наукової розвідки про Варлаама та Йоасафа. І. Франко без найменшого напруження згадував тих, хто писав про повість: Пипіна, Веселовського, Кирпічникова. При цьому зауважував помилки, говорячи про такі подробиці, які і здоровій людині важко пам’ятати. “Розмова наша тривала години півтори. На протязі того часу найбільше говорив Франко. Часом сидів осторонь Паньківський. Часами я відповідав Франкові, бо балачка скерована була до мене. За весь той час у мене не виникло навіть натяку, що передо мною сидить людина, надзвичайно виснажена фізично і психічно, та на те показували потьмарені очі, склад уст, укритий зморшками та темними жилами лоб. Але разом з тим, та людина мала добру пам’ять, на що свідком була та легкість, з якою поет згадував без найменшого напруження імена, факти, назви творів, назви місцевостей і т. д. Він продовжував опрацьовувати наукові розвідки і писав навіть вірші. Правда, ті вірші не відзначалися властивою для їх автора в попередні часи яскравістю поетичних образів, але формою та змістом вони мали закінчене ціле, що мусило свідчити про нормальність думання автора в той час”1.

 

Після того, як лікування в Одесі не допомогло, він улітку їздив у Криворівню і там мочив свої хворі руки в гуцульському чуркалі (джерелі), переконаний, що в тому чуркалі поволі розмотуються дроти з його рук. “А що дроти були на руках тисячометрові, поет потішав себе, що розкріпощення його рук ще не скоро прийде, але таки прийде колись. Але бажаний день волі для його великого духу не приходив, руки й далі були обмотані тисячометровим дротом, демони й далі мучили бідну душу поета, а він марнів і марнів”2.

 

Про перебування Івана Франка на Гуцульщині маємо спогади священика О. Во­­лянського, пароха с. Криворівні, цікавої особистості, якого дуже шанував Франко. На Гуцульщині письменника застав вибух світової війни. З цього приводу О. Во­лянський писав: “Пам’ятного 1914 року Франко рівно ж загостив до Криворівні, але, як від 2 серпня зачалися сипати виповідження війни, немов гриби по дощі, порадили ми Франкові вертати до Львова. Тоді-то, 19 чи 20 серпня, попрощалися ми з Франком, бажаючи йому всього найкращого та найліпшого, а що з нас ніхто не мав уяви про ті всі страховища війни, які приходилося нам опісля переживати, бо всі думали, що війна за два-три місяці скінчиться, бажали йому на дорогу “до милого побачення””3.

 

Наступали часи російської інвазії. Крім тяжкої недуги, до Франкових нещасть додалося й те, що Львів став фронтовим містом, в якому відчувався брак продуктів харчування, ширились епідемії інфекційних захворювань. Російська окупаційна армія, що ввійшла до Львова у вересні, позакривала всі українські установи та інституції. Чимало української інтелігенції, а також духовенства на чолі з митрополитом Шептицьким було вивезено у глибокий тил, у Росію. Івана Франка не чіпали, зважаючи, очевидно, на його хворобу. Але й серед чиновників російської окупаційної влади у Львові знаходилися ті, що розуміли значення Франка для народу, для людства. З цього приводу маємо цікаві свідчення колишнього бухгалтера Червоного Хреста у Львові Івана Стернюка, що стосуються саме зими 1914–1915 років.

 

У складний для населення час організації Червоного Хреста створювали без­платні їдальні й лікарські амбулаторії, які допомагали харчовими продуктами та ліками особливо бідним людям. Головним управителем цієї організації у Львові став росіянин з Мінська Бонч-Осмоловський, який ще до Першої світової війни був засланий у Сибір за неблагонадійність. Стоячи на стороні українців у польсько-українсько-єврейських стосунках, він намагався будь-яким чином підтримати діячів української науки і культури.

 

Як згадував Іван Стернюк, Бонч-Осмоловський зацікавився особою Івана Франка, якого він знав за його творами. Після інформації про невідрадне становище письменника, пише Стернюк, В. Осмоловський “сказав мені приготовити відповідну кількість всякого роду живностевих продуктів, як цукру, чаю, муки, всяких круп, мила, словом всього, що було в наших магазинах, та до цього всього вийняв з каси 50 чи 100 руб­лів і доручив все це доставити до дому Франка. При цім просив мене розвідати, чи Іван Франко нічого не буде мати, якби він його відвідав, бо він дуже бажає собі з ним познакомитися. Розуміється, що Іван Франко дав свою згоду, і моя дружина звела їх разом, за що Осмоловський дуже мені дякував і був дуже вдоволений від цеї стрічі”1.

 

Становище хворого письменника ускладнювалося ще й тим, що він залишився фактично без сім’ї: дружина перебувала в лікарні, дочка Анна – у родини матері в Києві; син Тарас, колишній гімназійний учитель, був поручиком австрійської армії; другий син, Петро, – четарем Українського січового стрілецтва. І ось восени 1915 року найближчі люди письменника вирішують помістити його у притулку Українського січового стрілецтва на вул. Петра Скарги, 2. Про перебування Івана Франка у цьому закладі згадують Володимир Щуровський та управителька притулку Ірена Домбчевська.

 

Доктор Броніслав Овчарський узяв Франка під свою лікарську опіку, однак недуга була дуже задавнена, тож важко було добитися бажаних результатів. Спочатку, після поселення письменника у притулку січових стрільців, його здоров’я покращало. Але суттєвого виздоровлення, незважаючи на всі старання лікаря Овчарського, не наступило.

 

Таке лікування неоднозначно сприймалося серед найближчих до письменника людей. Скажімо, племінник Василь, який доглядав за хворим, писав до родини у Нагуєвичі, що після деякого покращання стану здоров’я Франка наступають важкі дні, особливо після повернення додому: “... Лікар хотів цілком вилічити стрийка і почав робити вприскування, а то така машинка, що пускає під шкіру якусь трутизну, і почав він пускати в ту руку, котрою стрик писали, і ту руку він так втруїв, що була, як з патика, пізніше і другу, і так привів до того, що мало що бракувало стрийкові до смерті, і для того ми пішли додому, а він тепер так розсердився, навіть і подивитись не приходить ніколи, а я тут вдома і ще один знайомий академік найшли такі ліки, що від трьох разів смаровання вже стрийкові трохи легше, і надіємось, що і вилічимо, що лиш потепліє, може, ту слабість розженемо”2.

 

Згадує Ірена Домбчевська: ”Д-р Франко любив розмовляти, як почував себе ліпше, писав – вірніше, друкував. Були дні, що навіть відвідував недужих в залах. Були знімки, що їх світлив Іван Озаркевич.

 

На святвечір Франко почував себе зле і не хотів бути зі всіма нами. На щедрий вечір був на спільній вечері з усусусами, які відносилися з великою повагою до такого визначного гостя. Лікар зауважував деякі зміни на ліпше. Одного дня Іван Франко при помочі братанича опустив захист. Може, відчуваючи свій кінець, хотів вернутися до своєї хати. Лікарі відвідували його. Знаю, що студент Колодій, що писав йому останні речі, був при ньому”1.

 

А 9 березня 1916 року Франко склав свій заповіт, готуючись до відходу за межі цього світу. 28 травня Івана Франка не стало. Про останні хвилини життя письменника є суб’єктивні спогади Мар’яна Колодія, частина яких опублікована О. Деєм у збірнику “Іван Франко у спогадах сучасників” (Львів, 1956).

 

Організацію похорону великого сина України взяло на себе Наукове товариство ім. Т. Шевченка. На траурному засіданні товариства, приуроченому смерті Івана Франка, 30 травня 1916 року виступив його тодішній голова Василь Щурат. На його думку, поява Франка свідчила про ступінь енергії, який спроможна осягнути українська нація. “Раз уже раніше ступінь енергії виявився в генієві закордонної України, в Шевченку, що удержав нашу націю над самим берегом пропасті, копаної від першої хвилі ламання присяг. Та вдруге виявився він не менше блискучо в геніальному синові австрійської України, у Франку, що силою свого духу опанував не лише ближчу вітчизну, але зв’язану з нею національно половину російського царства, випереджаючи в успіхах побідно армії центральних держав Європи. Що до життя наново покликав Шевченко, те в нерозривну цілість зв’язав аж Франко”2.

 

Похорон великого Каменяра відбувся 31 травня 1916 року. День видався ясним, сонячним. Як згадують очевидці, після полудня почали збиратися величезні маси народу, що репрезентували весь український Львів та околиці. Зважаючи на військовий час, не змогло прибути чимало шанувальників генія, в тому числі і селянство. Це був справді похорон, достойний величі Івана Франка. До труни покійного приступили і польські приятелі, з якими він працював колись у редакції газети “Kurjer Lwowski”, – редактор Вислоух, посол Стапінський, поет Ян Каспрович.

 

З підвищеного місця перед віллою Франка промовляв д-р Кость Левицький – від українських організацій Австро-Угорщини, від імені всього українського народу. “Він поляг, передовий лицар, за долю, славу й честь народу, не діждавшись здійснення ідеї вільної України, але вірив непохитно, що Україна виб’ється на волю, до самостійного життя, викликаючи своїм пророчим духом, що приходить пора велика та “не пора москалеві й ляхові служить”, а час зажити своїм життям для добра всього українського народу! Се політичне гасло сучасного времени. Нехай за сим гаслом ідуть дальше ряди національних робітників, борців у завзятій боротьбі, й коли проб’ють скелю супротивностей і супостатів та піднесуть угору непорочний стяг вільної України, пом’януть вони все вдячно пам’ять першого піонера визволення України – Івана Франка від роду в род. Вічна йому пам’ять”3.

 

Крім того, на похороні виступили професор Олександр Колесса, член редакції газети “Діло” Михайло Левицький, голова української радикальної партії й української Бойової управи Кирило Трильовський, від українського Січового війська Зенон Носковський та ряд інших чільних представників українських організацій.

 

І. Франко був похований у чужому гробівці, і лише в 1926 році останки письменника перенесли туди, де сьогодні на Личаківському цвинтарі височить гранітна скеля великого Каменяра.

 

 

* * *

 

 

Постать І. Франка стала широко знаною в Європі у 90-х роках ХІХ – на початку ХХ століття, вона асоціювалася з усією українською культурою того часу. Завдяки знайомству з видатними діячами австрійської літератури В. Ягичем, Й. Іречеком, публіцистами Адлером і Пернершторфером, діячами чеської культури Т. Масариком та А. Черни, єврейської – Т. Герцлем Іван Франко ставить проблеми українського політичного та культурного життя перед інтелектуальною елітою Європи.

 

Важко знайти в Україні, небагато знайдемо й у світі, письменників, котрі мали б таке широке коло друзів, приятелів і співробітників, яке мав Іван Франко. Небагато є тих, хто залишив після себе такий великий архів і таке листування. Але не так багато серед цих людей тих, хто ділив з письменником радість перемоги, гіркоту невдачі, хто у хвилю зневіри подав йому руку допомоги. І мемуарні свідчення чи фотографії тих, з ким зустрічався Каменяр, мають сьогодні для нас особливе значення.

 

Фотографія з 1905 року – Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Гнатюк. Саме в цей час відомий чернігівець по дорозі з рідного міста до сонячної Італії вступив до дому І. Франка на Софіївці. Франко “плів сіті й писав поему “Мойсей”. “Не знаю, – скаже потім М. Коцюбинський своїм слухачам у чернігівській “Просвіті”, – чи попалася риба в його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою”. Франко знав Коцюбинського ще з кінця XIX століття, коли у 1897 році в журналі “Житє і слово” друкував оповідання великого сонцепоклонника, а потім неодноразово зустрічав його в українській Мецці – гуцульській Криворівні.

 

З Володимиром Гнатюком стрічався часто. Наукове товариство ім. Шевченка, “Літературно-науковий вістник”, Українсько-руська видавнича спілка – це ті інституції, де докладали зусиль І. Франко та В. Гнатюк. Гнатюк був одним з тих, що мусили продовжити справу великого Франка, і робив це до останнього подиху. Але так мало відміряла доля йому для цього!

 

Михайло Грушевський та Іван Франко. Віллу Грушевського добре видно з Франкового будинку. Плідна співпраця двох великих людей, що почалася відразу по приїзді М. Грушевського до Львова, назавжди зблизила їх. Франко часто бував у професоровому кабінеті і в ділових, і в приватних справах.

 

Василь Щурат, що ділив помешкання з Франком у Відні, на Віплінгерштрас­се, 26, мав кілька ділових поїздок разом із ним. Іван Труш – добрий знайомий і політичний однодумець великого Каменяра у своєму мистецькому виразі, овіяному серпанком меланхолії.

 

Микола Лисенко і Хведір Вовк – це не тільки листовні взаємини, а й спільні зустрічі та етнографічні екскурсії, з яких поверталися з повною валізою матеріалів, що його потім аналізували в тиші робочого кабінету.

 

Борис Грінченко і Агатангел Кримський, Микола Вороний і Богдан Кістяків­ський – люди, які визначали інтелектуальний потенціал української культури кінця XIX–початку XX століття і які зазнали на собі впливу Івана Франка.

 

Уляна Кравченко, життєва доля якої колись наблизилася до Івана Франка. Наслідком цієї дружби стала поява поетичної збірки письменниці “На новий шлях”.

 

Приятелі з молодих літ: Кирило Ґеник-Березовський, Осип Олеськів, Володимир Коцовський, Карло Бандрівський.

 

Кирило Ґеник запросив Івана Франка до Яблунова, і ця поїздка спричинилася до безглуздого тюремного ув’язнення в Коломиї у 1880 році. Осип Олеськів з дружиною та дітьми часто бували у сім’ї Франків, їх діти ставили дитячі вистави за творами письменника. Володимир Коцовський, – як його називав Іван Франко, ”друг сердешний”, – в часи хвороби поета бував у нього вдома. Саме до його хати прибився колись уночі Франко, втікаючи від примар хворої фантазії.

 

Близькі для поета люди – товариш дитинства Карло Бандрівський і його дружина Осипа. У 1886 році Бандрівські повінчалися, а Франко приїхав того ж року з Києва зі своєю дружиною. Франки та Бандрівські часто бували в гостях одні в одних, аж поки Бандрівські не переїхали на роботу в глибину Польщі. Після повернення до Львова Карло Бандрівський стає Франковим куратором у всіх його нелегких перипетіях. Іван Белей і Василь Лукич були учасниками першої весняної бурі в ”Академическом кружку”, співробітниками Франкових видань 1880-х років. Саме Іван Белей спричинився до утвердження часопису “Діло”, який проіснував аж до 1939 року. А Василь Лукич робив усе, щоб пов’язати неміцними нитками сучасне з минулим. Як і жінки, які у Франковому житті зіграли таку важливу, а іноді й фатальну роль, – Ольга Рошкевич, Климентина Попович, Уляна Кравченко, Ольга Білинська, Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська-Зигмунтовська, Ася Шехович, – кохання того, що “будуще бачив людське і народне, а блудив в сучаснім, як дитя голодне”.

 

І таким самітнім залишився Франко на тлі взаємин із всіма тими людьми, які наближалися до нього, іноді хотіли дорівнятися... І у сімейному житті, де треба було зносити хвору жінку, часто втомлюючий гамір дітей, з-поміж яких доля вирве найстаршого сина і помічника.

 

У праці й нелюдському напруженні билося це зболене серце, працював той мозок, який мусив творити за сотню інших інертних, творячи цілу епоху.

 

* * *

 

У побудові збірника спогадів про Івана Франка упорядник намагався іти за хронологічним принципом, тобто спочатку згрупувати спогади про його родовід, дитячі, юнацькі роки, далі – про навчання у Львівському університеті, творчу діяльність у 1870–1880 роках, нарешті про його багатогранну діяльність у 90-х роках XIX та на початку ХХ століття. Такого принципу не завжди вдавалося дотриматись, оскільки деякі мемуаристи згадують про різні періоди життя письменника. Скажімо, Карло Бандрівський знав Івана Франка ще з часів навчання у Львівському університеті, знав обставини його особистого життя і в 90-ті роки XIX століття та в останній період життя. Після смерті Івана Франка Карло Бандрівський як юрист розпорядився реалізацією його заповіту. Так само широкі часові межі охоплюють спогади Михайла Грушевського, Богдана Лепкого.

 

Не увійшли до збірника мемуарні матеріали, які стосуються якогось одиничного факту з життя Івана Франка, про який немає інших свідчень, або ж ті, де видно тенденційні спроби притягнути його до активної участі у житті певної партії, як правило соціалістичної, чи приписати йому явно вигадані мемуаристами мрії про майбутнє українського народу в умовах “нового, соціалістичного суспільства”. Сьогодні важко знайти істину у тих мемуаристів, які в умовах тоталітарної системи, згадуючи І. Франка, наголошували, що його мрії про справедливий суспільний лад здійснилися. Такими є спогади, скажімо, В. Бонь-Бруєвича, Іванни Блажкевич, І. Василашка, селян Тернопільщини, Гуцульщини, в яких явно проступає не тільки “внутрішній” цензор, але й цензура того, хто записував спогади.

 

Не включено до збірника також окремі малозмістовні спогади, що стосуються перебування І. Франка в тому чи іншому місці. Скажімо, у журналі “Листи до хліборобів” вміщено спогад під криптонімом Н. Г-к “І не слухає вже його слів молоде покоління...”, в якому автор пише про перебування Івана Франка в Коломиї в 1905 році та читання ним у філії Товариства ім. Петра Могили поеми “Мойсей”. На жаль, ця інформація не дає якихось важливих мемуарних свідчень. У журналі “Визвольний шлях” (Лондон, 1956, № 6, с. 1393–1397) надруковано спогад “Іван Франко у Києві”. Автор спогаду, підписаний псевдонімом “Киянин”, розповідає про перебування І. Франка у Києві в 1907 році. Тим часом дослідники біографії Каменяра не зафіксували такого факту. Очевидно, в даному випадку мемуарист, пишучи про події 50-річної давності, змістив роки: у франкознавстві відомий факт перебування Івана Франка у Києві в 1909 році. Таких прикладів можна навести чимало.

 

З іншого боку, є потреба дати у додатках статті про І. Франка або спогади самого письменника, які торкаються його біографії чи окремих досі не з’ясованих у нашому франкознавстві проблем Франкового життя та його спадщини. Це стосується таких спогадів І. Франка, як “Моя вітцівська хата”, “Спомини із моїх гімназійних часів”, “Як це сталося”. Особливо важливими, на погляд упо­ряд­ника, є статті Йосафата Скрутеня “Іван Франко і василіяни” та Дениса Лукіяновича “Мандрівка Івана Франка по львівських квартирах”, які у мемуарній спадщині про І. Франка мають принципове значення.

 

Для нашого сучасника важливого значення набувають свідчення тих, хто записував спогади про І. Франка у 1940 році, коли був організований літературно-меморіальний музей письменника у Львові. Про це свідчать щоденникові записи співробітниці музею Марії Струтинської, опубліковані в американській газеті “Свобода” у 50-х ро­ках ХХ століття. Їх фрагменти допоможуть зрозуміти нашому читачеві обставини запису деяких мемуарів у 1940-х роках.

 

Низку спогадів про Івана Франка знайдено у виданнях української діаспори. Упорядник дуже вдячний ректоратові та деканатові філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені за надану можливість ко­рис­ту­­ватися бібліотекою та архівом УВУ.

 

Упорядник висловлює щиру вдячність за допомогу в роботі Іванові Денисюку, Романові Лубківському, Ярославові Грицаку, Ларисі Бондар, Миколі Ільницькому, Богдану Якимовичу, Ярославі Мельник, Петрові Шкраб’юку, Петрові Арсеничу, Романові Пастуху, Олегові Сидору, Олександрові Музичці, Богданові Тихолозу, Валерію Корнійчуку, Романові Гораку, Марії Магунь, Вірі Бонь, дружині Ірині Гнатюк та всім, хто доброю порадою спричинився до появи цього збірника.

 

 

Зміст

 

Михайло Гнатюк. У фокусі мемуаристики.............................................................................................. 5

 

 

 

Іван Кобилецький. Дещо про Франка..................................................................................................... 53

 

Іван Яцуляк. Спомин з дитинних літ Франка........................................................................................ 59

 

Володимир Кузьмович. З юних літ Франка........................................................................................... 61

 

Іван Коссак. Іван Франко та його брати............................................................................................... 63

 

Михайло Коріневич. Спомини про Івана Франка як ученика гімназії.......................................... 74

 

Іполит Погорецький. Франко в гімназії................................................................................................. 78

 

Теофіл Грушкевич.Іван франко – гімназист......................................................................................... 80

 

Василь Білецький. Спомини про мої взаємини з д-ром Іваном Франком..................................... 80

 

Василь Лукич. Спомини про Івана Франка.......................................................................................... 83

 

Євген Олесницький. З-понад четвертини століття.............................................................................. 87

 

Іван Куровець.Іван Франко в моїх згадках.......................................................................................... 92

 

Антін Дольницький. Мої спомини........................................................................................................... 99

 

Володимир Охримович. Причинки до біографії і характеристики Івана Франка................... 120

 

Лонгин Озаркевич. Мої спомини про Франка.................................................................................... 125

 

Петро Берегуляк. Спомини про Івана Франка................................................................................. 126

 

Семен Вітик. Із моїх споминів про Франка........................................................................................ 130

 

Степан Новаківський. Спомини............................................................................................................ 135

 

Яків Остапчук. Із моїх споминів........................................................................................................... 136

 

Болеслав Лімановський. З часів першого арешту........................................................................... 148

 

Андрій Чайковський. Мої спогади про Івана Франка................................................................... 150

 

Микола Чайковський. Іван Франко в моїх спогадах....................................................................... 157

 

Микола Чайковський. З автобіографії................................................................................................. 160

 

Кирило Студинський. Як я став учеником Івана Франка.............................................................. 161

 

Василь Лукич. Іван Франко..................................................................................................................... 165

 

Михайлина Рошкевич (Іванець). Спогади про Івана Франка........................................................ 169

 

Марія Білецька. Картина з життя Івана Франка.............................................................................. 180

 

Климентина Попович. Спомини про Івана Франка......................................................................... 185

 

Уляна Кравченко. Щирий друг і вчитель............................................................................................. 193

 

Уляна Кравченко. Пісня і квіти для нього............................................................................................ 199

 

Катря Гриневичева. Спомини (І. Франко).......................................................................................... 203

 

Катря Гриневичева. Зустрічі з поетом................................................................................................ 213

 

Антоніна Трегубова.Дещо з життя Ольги Франкової..................................................................... 219

 

Гнат Житецький. Одруження І. Я. Франка....................................................................................... 227

 

Омелян Киричинський. Франко в Києві................................................................................................ 230

 

Іван Лизанівський. Франко в роках 1911–1912................................................................................ 233

 

Франтішек Главачек. Декілька згадок про мої зустрічі з Іваном Франком.............................. 237

 

Людвік Куба. Як я познайомився з Іваном Франком....................................................................... 240

 

Леон Василевський.У Івана Франка.................................................................................................... 242

 

Іґнаци Дашинський. Зі спогадів про Івана Франка........................................................................... 243

 

Северин Паньківський. Сторінки спогадів.......................................................................................... 245

 

Северин Данилович. Франко як духовний батько радикальної партії в Галичині.................. 248

 

Кирило Трильовський.Іван Франко в час студентської мандрівки............................................ 254

 

Сергій Шелухин. Українство 80-х років XIX в. і мої зносини з Ів. Франком............................. 256

 

Михайло Грушевський. Апостолові праці........................................................................................... 272

 

Володимир Гнатюк.І. Франко i Наукове товариство імені Шевченка...................................... 294

 

Богдан Ярошевський. Невикористаний скарб.................................................................................. 297

 

Сергій Єфремов. Зі спогадів про Ів. Франка...................................................................................... 299

 

Богдан Лепкий. Іван Франко.................................................................................................................. 306

 

Дарія Глібовицька.Із спогадів про Івана Франка............................................................................ 333

 

Генрик Біґеляйзен. Мої спомини про Івана Франка......................................................................... 337

 

Ян Каспрович.Спогади про Франка.................................................................................................... 344

 

Альберт Ціппер. Спогади про Івана Франка.................................................................................... 345

 

Станіслав Вінценз. Спогад про Івана Франка.................................................................................. 346

 

Станіслав Лемпіцький. Спогади Оссолінські.................................................................................... 350

 

Йозеф Карасек. Іван Франко................................................................................................................. 350

 

Микола Неврлі. З розповідей мого батька.......................................................................................... 353

 

Володимир Чапельський. “Благословлю вас своєю любов’ю”.................................................... 355

 

Федір Щербатський. Зустрічі............................................................................................................... 363

 

Василь Щурат. Взаємини Франка з Каспровичем.......................................................................... 364

 

Василь Щурат. Тоді це було ще маревом.......................................................................................... 366

 

Василь Щурат.Іван Франко в 1895–1897 рр................................................................................... 368

 

Василь Щурат. Франків спосіб творення........................................................................................... 371

 

Марко Черемшина. Фрагмент моїх споминів про Івана Франка................................................. 373

 

Микола Вороний. Перші зустрічі з Іваном Франком........................................................................ 376

 

Григорій Величко. Спомини про Івана Франка................................................................................ 380

 

Осип Маковей. Дневник [Записи про Івана Франка]...................................................................... 384

 

Остап Лисенко. Їх єднала любов до народу.................................................................................... 406

 

Зенон Кузеля. Із моїх споминів про Івана Франка............................................................................ 409

 

Василь Пачовський. Мої три перші зустрічі з Іваном Франком

 

в студентські часи..................................................................................................................................... 414

 

Петро Карманський. “Український Мойсей”................................................................................... 416

 

Петро Карманський. “Молода Муза” та І. Франко........................................................................ 420

 

Петро Карманський. Іван Франко в очах його сучасників........................................................... 423

 

Михайло Яцків. Мої зустрічі з Каменярем......................................................................................... 432

 

Михайло Яцків. Думки i враження з жалібного хороводу............................................................. 437

 

Микола Голубець. Мої спогади про Івана Франка.......................................................................... 440

 

Володимир Бірчак. Спогади про І. Франка........................................................................................ 446

 

Денис Лукіянович. “Політично ненадійний”....................................................................................... 449

 

Денис Лукіянович. Мої зустрічі з І. Франком..................................................................................... 455

 

Станіслав Людкевич. Перший франківський концерт..................................................................... 462

 

Іларіон Свєнціцький. Франко в моїй пам’яті...................................................................................... 464

 

Іван Труш. Одна з франкових чеснот................................................................................................... 467

 

Іван Труш. З моїх споминів про Івана Франка.................................................................................. 469

 

Михайло Микиша. Мої спогади про Івана Франка......................................................................... 474

 

Михайло Рудницький. Іван Франко...................................................................................................... 477

 

Михайло Мочульський. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916).................. 509

 

Ольга Стасюк-Мандзяк. Целіна Журовська-Зиґмунтовська......................................................... 541

 

Гнат Хоткевич. Зі споминів про Франка............................................................................................ 542

 

Володимир Ґадзінський. Мої спогади про Ів. Франка.................................................................... 545

 

Григорій Смольський. У дружбі з народом........................................................................................ 546

 

Володимир Дорошенко. Іван Франко в моїх спогадах................................................................... 548

 

Володимир Дорошенко. Іван Франко................................................................................................... 553

 

Богдан Барвінський.Мої спомини про д-ра Івана Франка (1890–1915).................................. 564

 

Євген Чикаленко. Іван Франко............................................................................................................... 574

 

Левко Чикаленко. Як ми з І. Франком ловили рибу......................................................................... 576

 

Степан Гаєвський. До споминів про Івана Франка......................................................................... 579

 

Степан Гаєвський. До характеристики Івана Франка................................................................... 582

 

Михайло Могилянський. Зі споминів про Івана Франка................................................................. 584

 

Андрій Ніковський. Франко в Одесі в 1909 р..................................................................................... 587

 

Володимир Кедровський. Іван Франко в Одесі................................................................................. 592

 

Володимир Самійленко. Зустрічі з Франком...................................................................................... 594

 

Христя Алчевська. Спомини і зустрічі................................................................................................. 595

 

Наталя Романович-Ткаченко. Доктор Іван Франко......................................................................... 597

 

Марія Загірня (Грінченко). Спогади про Івана Франка та його

 

семйове огнище.......................................................................................................................................... 602

 

Людмила Старицька-Черняхівська. Про Франка............................................................................ 618

 

Софія Олеськів-Федорчакова. Із спогадів про Івана Франка....................................................... 622

 

Валерія Коцовська. Лист до Петра Франка 13. IV. 1940 р............................................................ 627

 

Петро Зубрицький. Іван Франко в Лютовиськах............................................................................. 630

 

Іван Липа. Незабутній вечір................................................................................................................... 632

 

Степан Баран. З моїх спогадів про Івана Франка........................................................................... 635

 

Петро Франко. Спогади про батька.................................................................................................... 649

 

Тарас Франко. Мої спогади про батька.............................................................................................. 657

 

Анна Ключко-Франко. Іван Франко та його родина........................................................................ 663

 

Олекса Волянський. Мої спомини про Івана Франка...................................................................... 690

 

Роман Завадович. Іван Франко в Карпатах....................................................................................... 701

 

Зиновій Флюнт. Мої спогади про д-ра Івана Франка..................................................................... 705

 

Йосип Застирець. Зі споминів про блаженної пам’яті д-ра Івана Франка............................... 708

 

Дмитро Дорошенко. Останній побут Івана Франка у Києві......................................................... 713

 

Михайло Західний. Як Іван Франко післав мене до гімназії.......................................................... 721

 

Яким Ярема. Спогади про Івана Франка........................................................................................... 726

 

Йосип Гірняк. Спомини. Іван Франко.................................................................................................. 728

 

Степан Смаль-Стоцький. Іван Франко й Буковина....................................................................... 729

 

Роман Смаль-Стоцький. Франко в Чернівцях................................................................................... 731

 

Василь Сімович. Іван Франко в Чернівцях у 1913 році................................................................... 733

 

Іван Василашко. Іван Франко в Чернівцях......................................................................................... 736

 

Юрій Шкрумеляк. Я бачив Івана Франка в Коломиї...................................................................... 741

 

Василь Костащук. Я бачив Івана Франка......................................................................................... 743

 

Юрій Бохенський. Іван Франко в Коломиї......................................................................................... 745

 

Микола Заклинський. Мої зустрічі з І. Франком............................................................................... 746

 

Роман Стефанович. Мої спомини про Івана Франка..................................................................... 749

 

Іван Филипчак. Спомини про великого бойка (Івана Франка)..................................................... 751

 

Северина Кабаровська. Хвилина в хаті генія.................................................................................... 755

 

Марія Деркач. Незабутня зустріч......................................................................................................... 757

 

Ольга Корінець. Я чула, як Франко читав “Мойсея”...................................................................... 757

 

Іван Губицький. Я бачив його сльози................................................................................................... 758

 

Ярослав Ярославенко. Як бачу Івана Франка ще й сьогодні........................................................ 760

 

Роман Чубатий. Спогади про Івана Франка.................................................................................... 762

 

Мар’ян Колодій. Іван Франко в році російської інвазії................................................................... 770

 

Олена Грозикова. Останні дні Франка................................................................................................. 774

 

Теодозій Галущинський. Як то було зі сповіддю Івана Франка................................................... 778

 

Зоня Монджейовська-Гончарова. Спогад про Івана Франка....................................................... 780

 

Ірина Домбчевська. Іван Франко в захисті УСС у Львові.............................................................. 782

 

Володимир Щуровський. Іван Франко серед Українських Січових стрільців......................... 784

 

Ольга Роздольська. Спогад про поета................................................................................................. 787

 

Михайло Лозинський. Похорон Івана Франка.................................................................................. 790

 

 

 

Додатки....................................................................................................................................................... 792

 

Марія Струтинська. Фрагменти із щоденника праці в літературно-мистецькому

 

музеї Івана Франка у Львові.................................................................................................................. 792

 

Іван Негребецький. До родоводу Івана Франка............................................................................... 795

 

Іван Франко. Моя вітцівська хата......................................................................................................... 797

 

Іван Франко. Спомини із моїх гімназіальних часів........................................................................... 799

 

Денис Лукіянович. Мандрівка Івана Франка по львівських квартирах...................................... 802

 

Йосафат Скрутень. Д-р Іван Франко і василіяни............................................................................ 806

 

 

 

Іменний покажчик..................................................................................................................................... 811