Грунська Тетяна. Злодій : повісті. – Львів : Каменяр, 2011. – 379 с. : іл. – (Серія «Повісті»). – Обкладинка м’яка. У нових повістях сучасної української авторки йдеться про двох антиподів: ніжну й розкуту письменницю Вероніку («За півгодини до…») та байдужого й цинічного злочинця Олексу («Злодій»). Головні персонажі відмінні за соціальним становищем, різні – за світоглядом, неоднакові – за життєвим кредо, та єднає їх одне: глибокий психологізм відображення їхнього внутрішнього світу. «Злодій» – вже шоста книжка письменниці, видана у «Каменярі». В попередні роки побачили світ «Сільський роман. Міський роман», «Дорожній роман. Роман на припоні», «Вероніка та її коханці», «Грабіжник, або чуже побачення» та «Роман речей». Замовити книгу

Із книжки Тетяни Грунської «Злодій»:

У тітки Гані

Вероніка шпарко висковзнула з гарячого салону маршрутного таксі Головне–Воронівка й вдихнула ковток повітря, чистого й вільного, на повні груди. Перекинула ремені валізки через плече і без поспіху попростувала брукованим шосе. Йти було важко, навіть у босоніжках на пласкій підошві, – каміння ви­пи­рало гострими й тупими кутами. Зійшла на втоптану стежку. Ось і клуб, до якого, гей-гей, як давно, бігала на дискотеку, та не будемо про сумне, от і Старий ставок, де “плавала”, ходячи на руках по тлустому мулу, де згодом і навчилась, хвацько здіймаючи ногами фонтани бризок, ось і школа-дев’ятирічка, в якій учились її приятелі й приятельки.

Вероніка вглядалась в обличчя перехожих селян, та нікого не впізнавала. Онде їхав на підводі засмаглий чоловік, певно, Василь чи Петро, що впадав за нею в юнацькі роки. Он він проминув її, сором’язливо дивлячись на круп коня, та, проїхавши повз, таки озирнувся.

Мо,’ спитати: ”Дядьку, чи не з вами стояла під липою?”

Зліва назустріч весело прошкувало сонце, лагідно обдував вітерець. Вероніка вийшла на греблю – блиснув округлим дзеркалом Малий ставочок, в якому вона прала смугасті рядна й доріжки тітки Гані. Й досі кладка жовтіла, однак не та і не з того клена. Вероніка спини­лась край моріжка над ставочком: хлопчиська в трусах майстрували плота з порожніх плас­ти­­кових пляшок, поодаль чорнявий молодик, з плечима, що аж пашіли, сумирно стежив за поплавком.

Ще кілька хвилин асфальтом угору – і ву­лиця Садова, вулиця тітки Гані.

Вероніка ввійшла на тітчине подвір’я. Солодкі спомини враз нагадали про не один щасливий день в її шістнадцять років.

Відчинила двері веранди. Щойно переступила поріг, як знадвору безшелесно, мов привид, пройшов сухий, у глибоких зморшках, з страждальним виразом дядько. І притьмом – до сіней. Вероніка делікатно зос­талась на веранді: хай уже випросить жаданих сто грамів. Сіла на стільця, поставила валізку в ногах й огледілась. По ліву руку від неї ліжко, застелене барвистим покривалом, з двома пишними подушками під мереживною накидкою. Обік нього столик. У кутку біля дверей у сіни плита з газовим балоном, чепурно прикрита рожевим рушничком, – мабуть, тітка не часто варила на ній. Упритул до балона приткнулась пара розтоптаних тіт­чи­них калош.

Вероніка погладила м’яке покривало: отут вона спала, повертаючись пізно з побачення, отут і спатиме.

На шемрання в сінях викотилась тітка. Та чоловік наступав – довелось задкувати до кухні. Там на мигах відбулись перемовини. Вероніка почула легенький скрежіт ключа, згодом соковито булькнуло, гупнули двері. За хвилю поважно з’явився чоловік, ніби він приносив тітці документ на підпис, а не добивався горілки. Пройшов мовчки, наче на веранді тільки ліжко, а не жінка обік нього.

З похміллям, дядьку!