У той сам час Євген Маланюк малював Україну як безсилу бранку, яку на кожному роздоріжжі ґвалтував хижацький наїзник. Україна Донцова була «бестією без голови». Оптиміст Липа хотів збудити національну гордість».
При заснуванні «Танка» в Юрія Липи були великі й райдужні надії. «Пані Наталю! – пише він 1929 року в листі до Лівицької. – Певне, Ви дістали картку про засновання «Танка» (назва Маланюка) – групи націоналістів-літераторів. Літератур. Н. Вістник, можливо, що упаде, – тоді нехай не думають большевики і всяка большещанствующа дрянь, що нема на них міцного п’ястука. В кожному разі, як не журнал, то збірник повинні ми видати...»

Поселившись на постійно у Варшаві в 1929 році, Юрій Липа захопився політичними науками й закінчує при Варшавському університеті школу наук політичних, яку очолював тоді проф. Курнатовський.
В той же час, займаючись лікарською практикою, він захопився лікуванням зелами. Щоб набути фаху доброго лікаря-зілляра, вирішує повчитися у проф. Яна Мушинського. Це йому вдалося лише після трьох років упертого впрошування професора, бо той довго не хотів приймати на навчання до себе у Віденський (Вільнюський) університет українця, що не погоджувався міняти своє українське прізвище Липа на польське – «Ліпа». На третьому році професор таки прийняв його на навчання за впертість і згодом дуже цінував свого учня за працездатність, здібність. Книжка Юрія Липи «Фітотерапія» (підручник для лікарів), що вийшла друком польською мовою у Варшаві в 1935 році, мала поважну й докладну вступну статтю професора Я. Мушинського. Бібліографічний список тодішніх праць Юрія Липи налічує десь біля двох десятків медичних статей, що були видруковані у польських медичних часописах.
Ще у Каліші в 1928 році вояки УНР започаткували українське Воєнно-Історичне товариство. В десяті роковини його заснування у Варшаві відбувся IV з’їзд товариства, яке займалося українською військовою історією, її об’єктивним висвітленням, не пропускаючи жодної доби існування українського війська. Про цю подію у часописі «Літопис Червоної калини» (1938 р.) була відповідна інформація, з якої довідуємося, що поряд з іншими до управи товариства вибрано й д-ра Юрія Липу, як заступника голови. Це ще одна сторінка діяльності Ю. Липи. У спогадах Б. Стебельського читаємо: «Творчих коней мав Липа багато. Пересідання з сідла в сідло дозволяло йому систематично й постійно працювати і в своєму короткому житті зробити дуже багато. Не потребував чекати часу, коли відізветься в ньому поет, коли біолог-лікар, коли заговорить в ньому голос теоретика мистецтва, соціолога, економіста, геополітика, антрополога, історика, археолога і т. п. Немає, здається, ділянки літератури і мистецтва, які б не цікавили Липу...
Як лікар, Липа віддавав медицині свій день. Як творець, працював і творив уночі. Відпочивав між ніччю і днем – ранками. Режим його праці був виїмковий». Ці спогади Б. Стебельський виніс із Яворова. Це був уже 1943 рік.
У 1938 році Юрій Липа одружується з художницею-галичанкою, дочкою греко-католицького священика з мальовничого села Рахиня на Івано-Франківщині (Бойківщина) Галиною Захарясевич. Подружжя було щасливим. Народились у них у Варшаві дві доньки: Івася в 1940 році і Марта в 1943 році.
Йшла війна. У Варшаві падали бомби. Подружжя Липів перебралось з дітьми у містечко Яворів – за 50 кілометрів від Львова. Тут перебули один воєнний рік. Юрій Липа лікарював, писав. Дружина викладала в гімназії в Яворові. Багато спогадів залишилось жити в людях про доктора, про людину. Ось спогади Орисі Стрільник, яка проживає тепер у Новому Роздолі на Львівщині: «Ваш батько був чудовий, розумний, надзвичайно добрий, дуже м’який, щирий, необмежено милосердний, безкорисливий, людина з відкритим серцем, – я не знаю, які ще слова можна додати до образу цієї людини».
У 1943 році львівський часопис «Наші дні» присудив Юрію Липі премію за кращу драму («Король Гаїті»), Липа часто приїздив до Львова, читав лекції для молоді, студентів у Народному домі. Із спогадів д-ра Марії Ясеницької дізнаємось, що приблизно 1936 чи 1937 року їздив Ю. Липа до українців Зеленого Клину, перед війною був делегатом Всесвітнього з’їзду журналістів у Варшаві, в 1942 році їздив до рідної Одеси. Не все ще виявлено, що створив батько на своїй життєвій дорозі. А вона була так жорстоко знищена, зруйнована й перетворена в забуття.
Тривожне літо 1944 року. Радянська «визвольна» окупаційна армія зайняла Львів. Сім’я Липів переїздить у село Бунів, що за 8 кілометрів від Яворова. Не довго пробули вони тут, але «доктор Липа» запам’ятався всім, допомагаючи багатьом і ліками, і словом. Згадує Олекса Грицунь, молодий тоді студент, згодом мій прибраний батько, добрий, розумний, люблячий: «...Як величну архітектурну споруду важко оцінити зблизька, для цього треба відійти на відповідну відстань, – так само визначних людей, їх ролю і значення у розвитку культури свого народу краще можна оцінити з перспективи часу... Діапазон заінтересувань Юрія Липи був надзвичайно широкий – від Спінози, Спенсера та їх розуміння смислу життя людей і народів до сучасних політичних і соціальних проблем, зокрема, до перспективи вирішення української проблеми... Трагізм судьби України в тому, що сусіди (Московія) пригнічують нас, не даючи народу можливости реалізувати свого потенціялу. Однак у світі нема нічого постійного, і час, коли український народ займе достойно місце в Європі, – попереду».

продовження в наступній частині