Через два тижні Липи перебираються з Бунова на хутір Іваники. Ближче до лісу, на поміч своїм хлопцям, що воювали тоді за волю України, під їх охорону.
Був уже серпень, Спаса. В свято вся сім’я була в саду господаря Степана Кобилецького, в якого зупинилися на постій.
Раптом на вигоні, недалеко від саду, появилась бричка з військовими. Під’їхали ближче. Було їх четверо: два офіцери й два солдати совєтської армії. Вийшли з брички й попрямували в сад. Підійшли до Юрія Липи з коротким наказом: «Собірайся, ти нам нужен как врач». «Куди ви його забираєте?» – спитала переполохана мама Галина. Один з офіцерів відповів: «Не бойся, даю тебе чєстноє слово савєтскаво афіцера, што через два часа твой муж будєт здєсь». Отаке воно «савєтскоє чєстноє слово»: татуся рідного ми більше не бачили.
У той сам час Євген Маланюк малював Україну як безсилу бранку, яку на кожному роздоріжжі ґвалтував хижацький наїзник. Україна Донцова була «бестією без голови». Оптиміст Липа хотів збудити національну гордість».
При заснуванні «Танка» в Юрія Липи були великі й райдужні надії. «Пані Наталю! – пише він 1929 року в листі до Лівицької. – Певне, Ви дістали картку про засновання «Танка» (назва Маланюка) – групи націоналістів-літераторів. Літератур. Н. Вістник, можливо, що упаде, – тоді нехай не думають большевики і всяка большещанствующа дрянь, що нема на них міцного п’ястука. В кожному разі, як не журнал, то збірник повинні ми видати...»