Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. – 2-ге вид., доп., перероб. – Львів: Каменяр, 2011. – 814 с. У виданні найбільш повно, в порівнянні з попередніми збірниками, представлено спогади широкого кола громадських і культурних діячів Західної України й Наддніпрянщини кін. ХІХ – поч. ХХ ст., рідних і знайомих Івана Франка, у яких міститься багатий і цікавий матеріал про життя та діяльність великого Каменяра. Замовити книгу

У ФОКУСІ МЕМУАРИСТИКИ

“Хто хоче пізнати поета, мусить побувати в його країні”, – писав великий німецький поет Йоганн-Вольфганґ Ґете, закликаючи дослідників письменницької спадщини вивчати все, що пов’язане з особою і творчістю митця. Ці відомі слова особливо актуальні для тих, хто цікавиться постаттю одного з найбільших геніїв, що їх зродила земля українська, – Івана Франка. Сьогодні чимало зроблено для осмислення діяльності великого Каменяра. Але чим далі йдемо в мандрівку століть “з його духа печаттю”, тим більшою і величнішою стає для нас його постать. У наші дні, коли відзначаємо 155-річний ювілей Івана Франка, на часі правдиве і неупереджене слово про його твори, життя, діяльність. Останні франківські наукові зібрання показали, що на початку XXI століття просто необхідно представити не сфальшовану різними ідеологічними догмами постать Каменяра.

Останні наукові форуми франкознавців “Іван Франко і світова культура” (1986), “Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин” (1996), “Іван Франко: дух, наука, думка, доля” (2006) з усією серйозністю поставили проблему “Іван Франко і його сучасники”. До її вирішення наше літературознавство підійшло не в повній готовності. Одним із аспектів вирішення цієї надзвичайно широкої проблеми є видання спогадів про Івана Франка.

Мемуарні дослідження – важливе джерело пізнання особистості письменника. Вчені-літературознавці вважають, що мемуари за фактичним матеріалом, його достовірністю і відсутністю вигадки близькі до історичної прози, наукових біографій, документально-історичних нарисів. Хоча між ними є суттєва різниця, адже у спогаді відтворюється тільки частина дійсності, яка була у полі зору мемуариста, на першому плані тут виступає сам мемуарист зі своєю точкою зору на описувані події. Тому мемуари певною мірою суб’єктивні, за фактичною точністю вони завжди поступаються документам. Однак неповнота фактів і майже обов’язкова односторонність інформації повсякчас компенсуються в мемуарах живим і безпосереднім враженням особистості їх автора, що є по-своєму цінним “людським” документом.

Спроба пізнати митця в контексті світу, часу і людей найкраще актуалізується у мемуарах, у яких можемо збагнути непересічну постать у єдності і драматичному протистоянні двох складових “я” і “світ”, що, за визначенням Хосе Ортеґи-і-Гасета, “і є життям”. На думку іспанського вченого, який розмірковував над завданням створення біографії Ґете, зв’язок між “я” і “світ” утворює простір, який і є те справжнє зі середини його життя авторами. Справа не у тому, щоб побачити життя Ґете очима Ґете, в його суб’єктивному баченні, а в тому, щоб вступити як біограф у магічне коло даного існування, стати спостерігачем давньої об’єктивної події, яким було це життя і чиєю всього частиною був Ґете”1 .

Такими документами часу стали як окремі мемуарні свідчення, так і книги спогадів про великого Каменяра. Український читач уже мав можливість ознайомитися з ними. Ще в 1927 році, до десятиріччя від дня смерті Івана Франка, видавництво “Новий час” опублікувало у Львові збірку спогадів про письменника. До неї увійшли мемуарні матеріали дев’яти галицьких науковців та громадських діячів, які добре знали Івана Франка. Характерно, що більша частина цих спогадів у пізніших радянських виданнях не передруковувалась. Доречно нагадати, що 1926 рік, коли відзначалися десяті роковини смерті Івана Франка, дав великий поштовх не тільки для розвитку франкознавства, а й для написання нових спогадів про письменника. На особливу увагу заслуговує збірник “Україна” (1926, № 6). Зі спогадами про Каменяра виступив фундатор збірника Михайло Грушевський та інші українські діячі-наддніпрянці, які знали Івана Франка. Радянське франко­знавство за сімома замками тримало спогади одного з найближчих співробітників Івана Франка, геніального історика Михайла Грушевського, оскільки перший президент Української Народної Республіки вважався “найлютішим ворогом радянської влади”. В радянські часи навіть літературна громадськість не знала спогадів про Івана Франка, що вийшли з-під пера Сергія Єфремова, Богдана Лепкого, Кирила Студинського, Володимира Дорошенка, Степана Гаєвського та багатьох інших діячів української культури.

Не можна обійти, говорячи про мемуарну франкіану, і матеріали Олександра Барвінського, які щойно надруковані (зберігаються у рукописному архіві Івана Франка). Маловідомими залишаються на сьогодні свідчення про великого Каменяра, з якими у свій час виступили Омелян Киричинський, Гнат Житецький, Дмитро Дорошенко, Михайло Могилянський, Іван Кобилецький, Сергій Шелухин, Кирило Трильовський та інші. Цікаві факти про перебування Івана Франка у Чернівцях подають Василь Сімович, Степан Смаль-Стоцький та його син – відомий вчений української діаспори Роман Смаль-Стоцький. Коломийський побут І. Франка постає у спогадах Ю. Шкрумеляка та Ю. Бохенського.

Нашого сучасника особливо зацікавлюють спогади Катрі Гриневичевої, яка змушена була залишити рідну землю в 1944 році. До останнього часу замовчувалась така сторінка в житті Каменяра, як його перебування у притулку для січових стрільців (1915 – початок 1916 року). Про це писали колишній сотник січового стрілецтва доктор Володимир Щуровський та господиня притулку Ірена Домб­чевська.

Зацікавлять нашого сучасника спогади Гната Хоткевича, раніше майже не знані мемуарні матеріали про Каменяра, написані колишнім молодомузівцем Володимиром Бірчаком. Один із маловідомих сьогодні українських церковних діячів Йосип Застирець згадував свої старання про присудження Івану Франкові премії Нобеля. Окрему групу мемуарних свідчень складають спогади тих, хто знав І. Франка в побуті, щоденному приватному житті у Львові. Такими є спогади В. Гнатюка, М. Мочуль­ського, К. Банд­рівського, С. Федорчакової.

Разом із тим, не тільки вчені-франкознавці, а й широкий читацький загал може зауважити, що деякі спогади про Каменяра немовби написані на замовлення, вони повинні були свідчити про те, що Іван Франко “дуже близько підходив” до марксизму, але все-таки не дійшов. Мало дають для розуміння особи Каменяра і спогади, написані принагідно (вони містяться в архіві Літературно-меморіального музею І. Франка у Львові); це свідчення людей, які в той чи інший час зустрічалися з письменником і хотіли залишити для історії свої спостереження.

Деякі з цих спогадів, записані в 50-х роках ХХ століття і опубліковані у збірниках, упорядником яких був О. Дей, несуть на собі печать радянської цензури, зрештою самоцензури. Це стосується передусім спогадів про письменника, записаних від очевидців перебування І. Франка в різних місцевостях Галичини, зокрема на Поділлі (спогади Луки Іщука, Іванни Блажкевич, Петра Кабарівського, Степана Новаківського, Антона Іванчука та ін.). У них свідомо замовчувались імена видатних діячів національної культури та релігії, яких не сприймала радянська ідеологічна система. Скажімо, зустріч І. Франка у Тернополі у 1911 році пов’язана з іменем тодішнього гімназиста Йосифа Коберницького, майбутнього первоієрарха української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого чи відомого згодом актора Йосипа Гірняка. Зрозуміло, що у цих мемуарах такі імена не можна було згадувати.

Звичайно, що в радянський час, зважаючи на страшний ідеологічний тиск, ні О. Дей, ні М. Пархоменко у російському виданні спогадів (1966) не могли дати мемуарних свідчень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, С. Смаль-Стоцького та багатьох інших діячів національної культури. В окремих виданнях спогади подавались неточно, зі значними пропусками, купюрами.

Сьогодні можна погодитися з Володимиром Дорошенком, сучасником Івана Франка, який, будучи на еміграції, писав у 1956 році, що, скажімо, спогади В. Бонч-Бруєвича аж надто популяризувало радянське літературознавство. “Ці взаємини тепер большевики роздувають безмірно на доказ Франкового “прогресивного” русофільства. В дійсності вони не були вже надто тісні. Бонч-Бруєвич переслав Франкові зі Швейцарії видання російських соціал-демократів та й тільки. Коли В. Поссе після заборони журналу “Жизнь” у Росії почав видавати його в Швейцарії, то звернувся до Франка з проханням про співробітництво, Франко надіслав йому допис “З Га­ли­чини”, але цей допис не був надрукований ні в “Жизни”, ні в жодному іншому російському соціал-демократичному часописі й десь запропастився. Ось і всі “взаємини” з російськими соціал-демократами”1.

Тому сьогодні мусимо думати про те, щоб показати постать Каменяра не сфальшованою відповідно до марксистських догм. Це стосується й спогадів про Івана Франка – від початків його життя і до останніх днів. З особою цього громадського діяча, вченого і письменника пов’язана ціла історична епоха не тільки в Галичині, але й в усій Україні, починаючи десь з 70-х років XIX століття і аж до його передчасної смерті у 1916 році. Ще у 1941 році український літературознавець Василь Щурат, який, може, найбільше знав Івана Франка, писав: “На мою думку, треба було б опублікувати тільки такі спогади, які є правдиві і писані справжніми друзями письменника. Бо в нас були й такі, що за життя зовсім не цінили Франка, а потім, щоб примазатись до великої людини, друкували і друкують якісь спогади: мене, мовляв, Франко сюди посилав, а мене туди і т. ін. Але все ні до чого”2.

На жаль, окремих неточностей, пропусків не позбавлене і перше видання “Спогадів про Івана Франка” (Львів: Каменяр, 1997). Упорядникові на той час не вдалося знайти частини спогадів, деякі з них неточно прокоментовані. Упорядник намагався уникнути згаданих хиб у пропонованому виданні.

* * *

Як відомо, дитячий період життя Івана Франка припав на шістдесяті роки XIX століття. Більше того, дитинство письменника випало на той час, коли його рідні околиці стали ареною заселення Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну, коли активно пробуджувалася свідомість галицьких українців. Можна сміливо стверджувати, що в кінці XIX століття у Галичині почала формуватися та свідома українська інтелігенція, яка збройно виступила у боротьбі за державну незалежність України у 1918–1920 роках.

У написаному в 1903 році оповіданні “Отець-гуморист”, згадуючи жорстоку методу навчання дітей за допомогою биття, що її використовував отець Телесницький, Іван Франко писав: “Я дуже рідко підпадав під руки о. Телесницького, та проте враження з того року лишились у мене незатерті, болючі й досі, і не в одному – чую се – скривили мій характер, попсували мою вдачу, причинили мені немало душевної муки в цілім житті”1.

Цікаві матеріали, що стосуються походження Івана Франка, містяться у праці о. Івана Негребецького “До родоводу Івана Франка”, написаній на основі метричних книг. І справді, досить дивним виглядало те, що у 1855 році мати Івана Франка Марія, шляхтянка, вийшла заміж за 53-річного вдівця. Івася віддали у школу до Ясениці тому, що в Нагуєвичах школи не було, а в Ясениці жила бабуся І. Франка по матері – Людвіка. Франко дуже любив її, навідувався до неї, вже навчаючись у Дрогобичі. Бабуся до того ж допомагала внукові матеріально, оскільки мала певну підтримку від свого брата – греко-католицького священика. “Людвіку характеризують як дуже учинну, помічну людям, строгу на всяке зло – під її впливом виховалася мати Франка і сам Франко. По смерті мужа 1846 підупала на маєтку, бо синів посилала до шкіл, рятував їх брат парох... ”2.

В архіві Михайла Возняка, що зберігається у Львівській бібліотеці ім. В. Сте­­­фа­ника НАН України, знаходиться стаття вченого “Іван Франко в автобіографічних висловах”, де є цінні свідчення, що стосуються молодості великого письменника: “Правдоподібно 1879 p., – пише М. Возняк, – Франко розпочав серію під заголовком “З давніх споминок моєї молодості” першим незакінченим оповіданням “Злісний Сидір”. Тут син такими словами згадував про кузню свого батька: “Мій небіжчик тато був коваль і славився на всю околицю не тільки хорошою та тривкою роботою свого ремесла, але й своєю живою, гостинною та людською вдачею. Кузня мого тата, що стояла посередині нашої невеликої слободи на досить високім плоскім сугорбі віддалік від села, була, так сказати, місцем збору, нарад та привізної балаканини для всіх сусідів. Скоро тільки, бувало, тато ввійде до кузні та, беручись до роботи, заценькає молотом по бабі, так зараз, гляди, починають сходитися сусіди, близькі і дальші, далі прибувають і люди з села, а то й геть із дальших сіл з роботою, деякі приїздять з возами, і на оборі та під кузнею починається немов правдивий ярмарок”3.

Слід відзначити, що ранні роки Івана Франка досить добре висвітлені в його автобіографічних творах, зокрема в оповіданні “Під оборогом”. Сам Каменяр звертав на це увагу після того, як один з видатних українських франкознавців початку XX століття Сергій Єфремов посилався як на джерело ранніх років І. Франка на твори письменника з життя школи – “Малий Мирон”, “Оловець”, “Грицева шкільна наука” та інші. На думку самого Франка, вважати ці твори суто автобіографічними не можна, бо, крім автобіографічних відомос­тей, там є ще багато такого, що йде від художньої вигадки. Крім того, чимало матеріалу для розуміння дитячих років І. Франка дає його спогад “У кузні”, на який дуже часто посилалися літературо­знавці. Можна стверджувати однозначно, що яскраві свідчення з ди­тячих років І. Франка знаходимо у спогадах Івана Кобилецького, Івана Яцуляка, Карла Бандрів­ського.

Важливу роль у творенні справжнього обличчя Івана Франка-підлітка та гімназиста відіграють парамемуарні свідчення (спогади, записані літераторами чи журналістами від тих, хто добре знав письменника). У них зійшлося три площини відтворення дійсності: реальність того часу, про який згадують, точка зору самого мемуариста, врешті кут зору записувача спогаду. Відомий політичний і громадський діяч Галичини міжвоєнного періоду Володимир Кузьмович у 30-х роках ХХ століття записав спогади від товаришів юності Івана Франка. “Перша балачка з Яцьом Олексовським. Знає поета з часів, коли він був під поліційним наглядом і як кандидував до австрійського парламенту. Їздив до поета до Львова. Бачив його раз у Попелях, в гостині у місцевого вчителя Михайла Воробця. Отой Воробець протягом 14 років протягнув на вісімнадцяти посадах. Як тільки комедія “Учитель” появилася, сказав Воробець Олексовському: “Власне як п. Франко був у мене, я йому описав своє життя і тут п. Франко написав комедію”1.

Карло Бандрівський записав спогади Івана Франка раннього дитинства з його слів. Навчання майбутнього письменника у Ясениці Сільній у 60-х роках XIX сто­ліття проводилось польською і німецькою мовами, спогади Івана Яцуляка торкаються саме цих двох років навчання.

На відміну від сільської нормальної школи, навчання у василіянській школі було зовсім іншим. Як згодом згадуватиме Іван Франко, тут, а трохи пізніше у Дрогобицькій гімназії, навчання проходило на цілком іншому рівні, а головне – ставлення вчителів до учнів було інше. Справа в тому, що у нашому літературо­знавстві вже виробився стереотип, нібито всі вчителі Івана Франка були деспотами і невігласами. Траплялись, звичайно, і такі, але їх було небагато. Зате, як згадував сам Іван Франко у статті “Причинки до автобіографії”, “я з приємністю можу згадати імена молодого монаха Крушельницького, що вчив нас у другому класі, отця-катехита Красицького, отця-ігумена Барусевича і пізнішого ігумена отця Немиловича, талановитого проповідника, а також старенького вчителя так званої “штуби”, то є 1 класу, русина Чернигевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерті і який для непослушних та галасливих дітей у своїм класі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою”2 . Карло Бандрівський, який був однокласником Франка під час навчання у Дрогоби­цькій гімназії, і його слова про відвідини домівки Івана Франка у Нагуєвичах, може, найбільше свідчать про гостинність родини Франків. Цікаві спогади про взаємини з письменником ще з гімназійного часу залишив Василь Білецький. Про ці роки маємо свідчення однокласників Івана Франка – М. Коріне­вича, І. Погорецького та інших. Час навчання майбутнього письменника у Дрогоби­цькій гімназії сприяв тому, що він досить своєрідно пізнав світ і життя людей інших національностей.

Три кути зору парамемуарних розповідей особливо відчутні у свідченнях, які стосуються дитячих та юнацьких років Івана Франка. Журналіст та громадський діяч української діаспори Дмитро Бачинський опублікував у американській газеті “Свобода” (1956, 15 серпня) спогад отця Сави Ломницького про гімназіальні роки письменника. Про навчання у Дрогобицькій гімназії о. Ломницький згадував: “Я ніколи не бачив його (І. Франка. – М. Г.), щоб він ходив. Завжди бігав. На вулиці, в місті ніколи я його не бачив. Завжди коло гімназії. Ми тоді ніяких “мундурів” не мали, кожен ходив у чім хотів і що мав. Франко ходив у простій з грубого полотна сорочці, часом вона була вишивана, але так простенько. Тоді ще сорочок таких, як тепер, не вишивали, або я їх в нікого не бачив. Прості цайгові штани і така сама блюзка. Знаєте, що він був рудий, але лице інтелігентне, голова розумна, очі ясні, добрі. Ніколи я не бачив його, щоб він злостився, щоб “штуркався”, як то буває між учнями. Не задерикуватий, кожному радо, із щирого серця помагав, але ніколи я не чув, щоб сміявся з незнання другого[...] До школи ніяких книжок не носив. Може, він навіть їх не мав. Мені здається, що йому їх не треба було, але цього не знаю. Все “летів” з якимись паперами. То був такий грубий зошит, часом щось скоро записував у свій зошит. Я того зошита ніколи не бачив. Але казали, що він писав, як би якимись кривульками, які тільки він знав відчитати”1.

Дрогобицький період життя зафіксований у таких творах, як “Гірчичне зерно”, “Отець-гуморист”, “У столярні”. Пізніше Іван Франко скаже, що йому пощастило в наймолодших літах, тоді, коли ще ходив до нормальної школи, що містилася “в монастирі отців-василіян при церкві святої Тройці в Дрогобичі”. Жив тоді у міщанки Кошицької, що вдруге вийшла заміж за столяра Гучинського. “Тут, живучи протягом трьох літ, я мав нагоду придивитися ближче родинному життю та ремеслу дрогобицьких міщан і списав дещо з тих своїх вражень у нарисі “У сто­лярні”2 .

М. Возняк вважав, що Кошицька була далекою родичкою батька або матері письменника. Але попри те “стація” у Кошицької була місцем цікавих пригод, дотепних жартів, а в ній цікава особа самої господині. “Се була жінка середніх літ, значно поза 30, з слідами деякої краси на пожовклім та поморщенім лиці, незвичайно балакуча, як загалом усі дрогобицькі реміснички”3.

Були й жахливі картини – скажімо, сцена забивання теляти єврейським різником. Але найбільш неприємне враження залишилося у школяра від учителів, які пішли на педагогічну працю не за покликанням. І хоч таких було небагато, цілком розуміємо Франкові слова: “Я довго не важився відновлювати в душі спомини про нього. Та годі вагатися. Отеє ж і скидаю з душі хоч часть тих важких споминів. Нехай вони п’ятном нестертої ганьби та прокляття впа­дуть на його пам’ять і на тих, що поставили та толерували його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів, а не як велике діло любові, терпливості й абнегації”4.