У 1880–90-х роках Іван Франко неодноразово відвідував подільське село Жуків, у якому на парафії був Сильвестр Лепкий – батько майбутнього українського письменника Богдана Лепкого. У пам’яті малого тоді Богдана це залишило незабутнє враження. А пізніше у спогаді про Івана Франка він напише, що задум взятися за тему Мойсея виник саме під час цих відвідин. Чи, скажімо, Лепкий-мемуарист зга­дує про унікальне знання “Біблії” Іваном Франком: “Не міг я надивуватися, що Франко так добре знав Святе письмо, історію церкви, патристику тощо, забувалося тоді, що це поет, можна було гадати, що доктор святої теології, тільки не зовсім покірний канонам”1.

Одним з членів літературної організації “Молода муза” був відомий український поет Василь Пачовський. Він згадує про свої студії у Львівському університеті, коли в 1901 році на вулиці Миколая (нині вул. М. Грушевського. – М. Г.) “на тім вічі я проголосив свій вірш, і за це мене вигнано з Львівського університету разом з чотирма товаришами. Молодь вся виступила з університету у Львові і поїхала в університети до Відня, Праги та Кракова. Саме тоді, в 1901 році, я видав свою першу збірку віршів під назвою “Розсипані перли”. На однім академічнім вічі я побачив Івана Франка серед громадянства, яке нас прощало на дорогу до Відня. Франко змірив мене і пригадав собі нашу першу зустріч. А говорив зі мною ласкаво, повен прихильності і побажав мені щастя на дорогу до Відня. А опісля промовив свою пораду для молоді. В кілька днів пізніше довідався я, що Франко пише рецензію на мою збірку, і вона дійсно появилася в “Літературно-науковому вістнику”. Це була рецензія на 10 сторінок друку”2. Відомо, що Іван Франко не досить прихильно поставився до збірки Василя Пачовського, водночас відзначив його небуденний талант.

Вже у 80-х роках XIX століття І. Франко добре розуміє, що Галичина, цей “п’ємонт” України, має відігравати вирішальну роль у єднанні всіх українських земель. Перебування І. Франка на Наддніпрянщині було предметом роздумів багатьох людей. У 80-х роках Франко двічі їде до Києва: в 1885-му та 1886-му. У 1886 році він одружується з Ольгою Хоружинською, про що є цікаві свідчення відомого історика й літературознавця Гната Житецького та сестри Ольги Хоружинської – Антоніни Трегубової.

Про Франкове захоплення жінками знаємо немало. Ольга Рошкевич, Ольга Білинська, Йосифа Дзвонковська, Целіна Журовська-Зигмунтовська, молода перемишлянка Ася Шехович та ін. Як пишуть про це І. Денисюк та В. Корнійчук, “факти епістолярії свідчать, що Ольга Рошкевич готова була йти заміж за Франка, приїздила на зустріч з ним (див. надто інтимні листи Франка до неї від 17–18 лютого 1879 року, 22–23 лютого 1879 року у 48-му томі 50-томного видання творів письменника), Йосифа Дзвонковська погоджувалася на організацію своєрідної артілі у Станіславі, що її запропонував Франко, а Целіна Журовська-Зигмунтовська геть пізніше деякий час мешкала в будинку Франка...”1.

Про Целіну Журовську-Зигмунтовську уже неодноразово говорилося у нашому літературознавстві. Жінка, що зіграла таку важливу, а дехто вважає – фатальну роль в житті генія, прожила довге життя. На початку 40-х років XX століття жила у Брюховичах, де й померла, ймовірно 1941 року. В 1940 році працівники музею Івана Франка записали спогади Целіни Журовської-Зигмунтовської. Була полькою, на 9 років молодша від письменника-українця. Оповідала про своє сирітське дитинство і юність, коли доводилося мешкати у тітки, що мала власний будинок на вул. Панській. Працювала на старій пошті по вулиці Сикстуській. Будинок був одноповерховий. На пошті був відділ рекомендованих листів і poste restante, в якому працювала. У неї також надавали і відбирали пошту громади та військові полки. При тому другому віконці, де надавали рекомендовані листи, посилав кореспонденцію до Москви і Києва молодий чоловік. Між листами poste restante почали з’являтися листи, адресовані до неї. Вони були написані дуже гарно і підписані “Stefan Malewski”. Часто до них були додавані поезії, їй присвячені. В листах пропонував їй свою руку, просив не відштовхувати, бути товаришем життя і спільної праці. Бачила цього чоловіка часто, як ходив попід її хату, йшов назустріч, як виходила з дому і поверталася з праці (увечері завжди чекав її сторож камениці тітки, що йшов у деякому віддаленні, аби боронити перед напастями). Ніколи Іван Франко на вулиці до неї близько не наближався.

Раз підійшов до віконця і запитав: ”Czy nie b?dzie odpowiedzi na moje listy?” Вона сказала:”Nіе, nie b?dzie”2.

Прозріння прийде у старшому віці, коли Целіна поселиться у будинку великого письменника, що доживав свої останні дні. Вона буде допомагати йому, і дехто знову побачить у цьому її фатальну роль. Справді, Целіна Зигмунтовська була для Франка вимріяним ідеалом, образ якої він склав собі у своїй уяві, в своїй душі:

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

Та дружиною І. Франка судилося стати Ользі Хоружинській з Києва. В автобіо­графії, написаній 1890 року, Франко згадує, що в Києві він був усього двічі – у 1885 і 1886 роках. Як познайомився Іван Франко зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Федорівною? Зі спогадів Омеляна Киричинського дізнаємося, що це знайомство могло зав’язатися через Трегубова, котрий був кілька разів у Галичині і як свідомий українець не міг не познайомитися з найбільшим галицьким поетом. Інша версія, яку висуває Омелян Киричинський, – знайомство І. Франка з Ольгою Хоружинською через відомого українського письменника Олександра Кониського, який після горезвісного царського указу 1876 року щороку їздив до Галичини, щоб координувати діяльність галичан із потребами російської (Наддніпрянської) України.

У Києві Івана Франка цікавило все: історичні місця, залишки Золотих воріт, Володимирський собор та інші споруди. Але особливу увагу приділяв письменник старовинному Києву, Софії, Десятинній церкві, Андріївській та Михайлівській церквам, пам’ятникові Володимиру, що становили гордість української культури. У серпні 1885 року під час відвідин Києва Франко знайомиться з Ольгою Хоружинською, а через рік, у травні 1886 року, в церкві Колегії Павла Галагана відбулося вінчання молодої пари.

Нас сьогодні зацікавлюють спогади про тісні контакти галицьких українців із київською “Громадою”, розповідь про спроби знайти кошти для самостійного українського видання. Як свідчить Антоніна Трегубова, в одруженні Івана Франка з Ольгою Хоружинською поєдналися особисте і суспільне. “Сестра познайомилася з життям русинів, що так уперто обстоювали своє право на існування; потім – слава, що йшла слідом за ім’ям Франка як письменника і соціаліста, – і нарешті сестра сказала нам, що вона має намір одружитися з ним”1.

Незважаючи на штучні державні кордони, що розривали тіло українського народу, ще у XIX столітті відбувалося братнє єднання та взаємна підтримка українців з Наддніпрянщини та Наддністрянщини. А давні українські родини Шухевичів чи Качал відіграли у цьому єднанні винятково важливу роль. Скажімо, Володимир Степанович Качала, виходець з Галичини, що працював у цукрозаводчика Терещенка, фінансово допомагав становленню українських видань у Галичині. Як згадував О. Киричинський, Качала “почував себе українцем, жив у стислій приязні з Кониським і залюбки жертвував на українські справи чималі суми потайки від тітки, що була росіянкою і не раз переді мною нарікала, що дядькове українство коштує їм дорого”2.

Звичайно, в час, коли писала спогади про Івана Франка Антоніна Трегубова (1930 рік), були ще надто свіжими враження від нелегкого життя сестри (Ольги Хоружинської), зрештою від її психічної хвороби. Це відчувається у спогадах, іноді певний подив викликає твердження: “Франко був чоловік замкнений у собі, дякуючи цілому ряду обставин. Впливати на нього, такого сильного розумом, волею та мораллю, сестра не могла. Вона поклала в основу свого життя – дати йому оточення, сім’ю, де б він знаходив і фізичний, і моральний спокій; з дітей вона викохала йому помічників – робітників та бесідників. Оце вона зробила. Франко помер, його дружина ще живе. Вона все життя своє прожила в нужді, неспокої, в тяжкій праці, кохаючи чотирьох дітей”3.

Як відомо, жінки-письменниці відіграли важливу роль у житті Івана Франка. Дуже часто вони були більш ніж звичайні учні великого учителя. Це були близькі поетові люди та однодумці: Уляна Кравченко, Наталія Кобринська, Євгенія Ярошинська, Климентина Попович, Ася Шехович.

У збірнику спогадів про Івана Франка 1956 року О. Дей вперше опублікував спогади відомих українських письменниць Климентини Попович та Уляни Кравченко. “Спогади про Івана Франка” Климентини Попович, автограф яких сьогодні зберігається в архіві Михайла Возняка, написані похапцем ”серед господарського круговороту” у селі Новосілка-Костюкова недалеко від Борщева. Ці спогади відтворюють дуже важливі, найпотаємніші моменти життя Франка у 1880-ті роки, коли авторка працювала народною вчителькою у Жовтанцях біля Львова.

Такими ж подробицями особистого життя позначені і спогади народної вчительки Юлії Шнайдер, що виступала в літературі під псевдонімом Уляни Кравченко. Живучи у Бібрці біля Львова, пробувала свої сили у літературі. Як і виховання молодих панночок, виховання в сім’ї та семінарії орієнтувало молоду дівчину на лицемірний “бонтон”, на дотримання цілого кодексу умовностей у поведінці. І тільки дружба з Іваном Франком та його оточенням сприяла формуванню справжніх переконань майбутньої письменниці. Спогади Уляни Кравченко наочно засвідчують, як багато працював Іван Франко над редагуванням збірок “Prima vera”, “Новий шлях” та інших.

З містом Перемишлем пов’язане знайомство І. Франка з Асею Шеховичівною. Саме у Перемишлі у березні 1901 року І. Франко тричі читав доповіді, що стали основою однієї з його етапних літературознавчих праць “З останніх десятиліть ХІХ віку”. Після одного з цих відчитів приятелювання великого письменника з молодою пермишлянкою перетворилося на ліричне захоплення. Як згадував П. Кар­манський, “не раз доводилось мені зустрічати його (Івана Франка. – М. Г.) в домі тодішньої студентки і моєї товаришки з університету, молоденької і симпатичної панни Асі Шеховичівної, для якої він мав свою “слабість”, тому що вона уміла справжню молодечу вдачу поєднати з милою серйозністю”1. Розум і молодеча вдача Асі Шеховичівни спричинилися до появи посвяти у збірнику “Молода Україна”:

“Посвята

ВПД Асі Шеховичівній присвячую сю книжечку.

Восени 1901 р., читаючи в Перемишлі перед численною руською публікою свою працю, що творить головний зміст отсеї книжечки, я вперве познайомився з Вами. Присвячую Вам сю книжечку з бажанєм, щоб її читанє доставило хоч кілька таких приємних хвиль, яких не мало завдячую Вашій знайомости.

Автор”2.

До наших днів майже невідомими залишаються спогади популярної української письменниці Катрі Гриневичевої. Доля політичного емігранта у роки Другої світової війни зробила ім’я письменниці невідомим, а її твори, зокрема на історичну тематику, до останнього часу майже забороненими на Україні. А між тим спогади Катрі Гриневичевої “Зустрічі з поетом” зацікавлюють небуденним поглядом народної вчительки, діяча жіночого руху, редактора ряду періодичних видань початку XX століття. Характерно, що письменниця не замовчує і складних моментів з життя великого письменника – брак сімейного затишку, а іноді і психічні зриви, які траплялися у дружини Івана Франка. Та найбільше вразили Катрю Гриневичеву відвідини Івана Франка у його домі напередодні смерті, де видно сум за втікаючим життям, гіркоту та гостру іронію.

90-ті роки XIX століття займають особливе місце у спогадах про Івана Франка. Праця “У наймах у сусідів” – у “Kurjeri Lwowskim”, закінчення студій у Віденському університеті, спроба габілітуватися на доцента у Львівському університеті – кожен з цих фактів зафіксований у пам’яті сучасників письменника.

У жовтні 1892 року Іван Франко їде до Відня, щоб закінчити свої студії. Адже до того часу він мав сім семестрів у Львівському університеті та один семестр у Чернівецькому. Слід відзначити, що віденський період життя Каменяра слабо відображений у спогадах. Усе-таки маємо відомості про те, де саме у наддунайській столиці проживав Франко, які лекції відвідував у Віденському університеті. Василь Щурат, який жив з Іваном Франком в одній кімнаті, подає у своїх спогадах цю адресу – Віплінґерштрассе, 26, четверта підлога (поверх), двері наліво. Цей будинок у самому центрі Відня зберігся до наших днів (сьогодні це житловий будинок).

Для Івана Франка навчання і захист докторату у Відні не були самоціллю. Перебуваючи у столиці Австро-Угорської імперії, він мав намір передусім зорієн­туватися у новітніх течіях політичного та літературного життя Європи. У листі до дружини з Відня від 11 жовтня 1892 р. І. Франко писав: “Я ж записуюсь на університет не для самого докторського титулу, а також для того, щоб справді скористати в науці і познайомитися з ученими людьми, котрих знайомість може мені бути більш придатною, ніж сам титул докторський”1.

Франкова присутність в інтелектуальному житті Відня – тема окремої розмови. Адже Відень того часу, як справедливо вказує сучасний австрійський дослідник Стефан Сімонек, відігравав роль не тільки політичного центру Австро-Угорської монархії, але й був столицею центрально-європейської літературної системи. На думку австрійського вченого, “галицька літературна система, в якій поруч з українською беруть участь ще й польська, німецькомовна та єврейська літератури, в цьому розмаїтті немов би in miniature (в мініатюрі. – франц.) на­­слі­дує центрально­європейську літературну систему, котра охоплює паралельне багатоманіття подібних за обсягом і структурою літератур. Однак при цьому не можна не зауважити, що в Галичині в жодному разі була неможливою вільна гра культурних сил, а польська шляхта й німецькомовне чиновництво протистояли українському селянству, з котрого тільки в другій половині ХІХ століття сформувався тонкий міський прошарок міської буржуазії й інтелігенції, що став найважливішим носієм національного духу”2.

У Віденському університеті Іван Франко відвідує слов’янський семінар відомого славіста Ватрослава Ягича (1838–1923). Крім того, у Відні український письменник контактує з іншим славістом – Йозефом-Константином Їречеком (1854–1918). В архівній справі Віденського університету за №778, що стосується габілітації Івана Франка, є відомості про складання іспитів у професорів В. Ягича, Й.-К. Їре­чека та Й. Гофмана на “відмінно” 20 червня 1893 року. Побічний іспит з філософії, складений І. Франком 28 червня, теж оцінений найвищим балом. У травні того ж року Іван Франко перерахував на ім’я університетського квестора (адміністратора) 20 гуль­денів. Тоді ж декан філософічного факультету дає право письменникові на захист дисертації “Роман “Варлаам і Йоасаф” і його літературна історія”. У відгуку основного промотора (організатора захисту) Ватрослава Ягича читаємо, що Франко – автор відомих філологічних студій, серед них “Характе­ристика руської літератури XVI–XVIII століть”, але особливого наукового значення набуває Франкова праця про Варлаама і Йоасафа. Високо оцінив працю Івана Франка і інший промотор – професор Їречек.

Подробиці віденського побуту Івана Франка особливо цікаві, адже, як зазначалося, Відень на той час був одним із найбільших культурних центрів Європи. У Відні Іван Франко запізнався з багатьма визначними діячами австрійської та німецької культури. В автобіографії, написаній у 1909 році для редакції “Herders konversations Lexicon” німецькою мовою, галицький письменник повідомляв: “Мій побут у Відні довів до того, що я особисто познайомився з різними людьми, що їх приязнь є для мене честю. Назву між ними проф. Ягича, д-ра Адлера, видавця “Arbeiterzeitung”, проф. Зінґера й д-ра Каннера, видавців ”Zeit”, посла Пернерстор­фера й інших”1. У цей час І. Франко знайомиться з майбутніми видатними діячами слов’янського світу, а тоді студентами Віденського університету Томашем Масариком та Адольфом Черни. Додамо, що близько двадцяти українських вчених, переважно філологів та істориків, у кінці XIX – на початку XX століття стали докторами Віденського університету.

Як згадує Василь Щурат, вони з Іваном Франком заходили обідати до кав’ярні на Герренґассе, що знаходиться у самому центрі Відня. Як і в усіх віденських кав’ярнях, тут не тільки можна було прочитати свіжу пресу, а й зустрітися з цікавими людьми. Власне у цій кав’ярні, за словами Василя Щурата, відбулася зустріч Івана Франка з чільними представниками віденського єврейства, зокрема з основоположником сіонізму, автором книги “Єврейська держава” Теодором Герцлем2. Мемуари ці проливають світло на дуже цікаву сторінку українсько-єврейських відносин 90-х років XIX століття.

Розмови І. Франка з Т. Герцлем носили конфіденційний характер. Як свідчить Василь Щурат, Франкові дуже сподобалася ідея відбудови єврейської держави, оскільки ця ідея “є ніби рідною сестрою нашої ідеї відбудови української держави”. Український письменник із розумінням сприйняв слова Теодора Герцля: “Народжена в розумній чи в розсудливій голові, навіть найгірша ідея буде реальною, якщо тільки запалить найширші маси народу і висуне з їх середовища готових до мучеництва захисників. Якщо нам колись вдалося завдяки Мойсеєві скинути з себе ярмо і здобути Палестину, то чому сьогодні це мало би бути неможливим?”3. І хоч, на думку Т. Герцля, Мойсеї не родяться щодня, вони формуються зовнішнім впливом, а зовнішній вплив у євреїв у десять разів більший, ніж в інших народів, бо вони розсіяні по цілому світі.

Сьогодні дехто з авторитетних дослідників сумнівається у вірогідності зустрічі, про яку згадує В. Щурат. Зокрема, Я. Грицак пише про це: “Є серйозні підстави сумніватися у правдивости Щуратової розповіді – бо вона має серйозні проблеми з хронологією. Справа у тому, що подібно як Франко не був 1893 р. прихильником української політичної незалежности, так само Герцль ще не був прихильником ідеї єврейської політичної незалежности. Якщо вони й зустрічалися, то їхня розмова велася швидше всього на іншу тему. Або якщо вони розмовляли про єврейську і українську самостійність, то їхня зустріч відбулася під час пізнішого візиту Франка до Відня, у 1896 році. Але тоді Герцль не міг вплинути на Франка, бо в той час Франко сам перейшов еволюцію у бік самостійности – про що найкраще свідчить його позитивна рецензія на книжку Юліана Бачинського “Ukraina irredenta”(1895)”4.

Дозволимо собі не погодитися з професором. Ідея державної самостійности України визрівала у І. Франка поступово, ще з кінця 80-х років ХІХ століття. 90-ті роки ХІХ століття – період остаточного утвердження цієї ідеї у свідомості письменника та вченого. Вважаємо, що пов’язувати утвердження цієї ідеї з якимсь роком чи місяцем – не цілком коректна справа. У другій половині 90-х років ХІХ сто­­ліття ідея державної незалежності України стає основою його політичної програми. Свідченням цього, крім рецензії на книжку Ю. Бачинського, є передмова до “Мого Ізмарагду” (1898), філософський діалог “На склоні віку”(1900–1901), врешті “Що таке поступ?”(1903). Останнє десятиріччя ХІХ століття – час визрівання Франкової позиції державної самостійності України.

В. Щурат пов’язує ідею написання одного з найвизначніших творів І. Франка – поеми “Мойсей” – саме з розмовою з Теодором Герцлем. Уточнимо: спогади Богдана Лепкого про І. Франка свідчать, що первісний задум поеми “Мойсей” виник ще після прочитання Каменярем пересічного твору Корнила Устияновича “Мойсей”. Василь Щурат писав: “Вже в 1893 році накреслював (Франко. – М. Г.) ескіз з поеми, намагаючись представити жидівського Мойсея так, щоб український читач міг впізнати в ньому українського вождя. Коли йому перші спроби не вдалися, кинув їх у кошик. А з роками, після гірких особистих переживань, які довели до відомих нам конфліктів як з українською, так і з польською громадськістю, сильніше відчув життєву проблему жидівського вождя і дав нам поему історичну на перший погляд, а насправді актуальну з огляду долі вождя українського народу”1. Принагідно зауважимо, що проблема “Іван Франко і єврейство” потребує свого нового осмислення.

У Відні Іван Франко заприятелював з видатним австрійським ученим-етнографом, засновником австрійського музею народного мистецтва Міхаелем Габерляндтом. Пізніше етнографічна експедиція до Галичини, що проходила під орудою Івана Франка та Хведора Вовка, була підтримана, як свідчать спогади Зенона Кузелі, цим австрійським ученим.

Відомий український учений з Наддніпрянщини Володимир Дорошенко, який ще на початку ХХ століття приїжджав до Львова на курси українознавства у 1904 році згадував про І. Франка – промовця на вічах. І. Франко, як пише В. Дорошенко, був не тільки письменником. “...він був і знаменитим громадським діячем, що вмів поривати слухачів своїми промовами. Під час курсів (українознавства в 1904 р. – М. Г.) відбувалося віче українських народних учителів Галичини й Буковини. Вічевий комітет запросив і Франка, що тішився серед учительства великою популярністю не тільки як визначний діяч і письменник узагалі, але і як автор драми “Учитель”. Поява Франка, по якого ходила окрема депутація, вислана вічем, викликала справжню овацію на його честь. Довго не змовкали оплески й вигуки “Слава”. У відповідь на привіти взяв слово Франко. Говорив він тоді коротко, хоч промова його не була заздалегідь обдумана, а була відповіддю на звернені до нього слова, проте була архітвором ораторського мистецтва, що поєднував великий розум незвичайно талановитої людини, високу освіту й інтелігентність із простотою вислову селянина, його природною мудрістю. Франко закликав українське учительство стійко боротися за права рідного народу”2.

Син видатного етнографа, гімназійного товариша і близького приятеля Івана Франка, священика Михайла Зубрицького Петро з дитячих років запам’ятав етнографічні експедиції до Мшанця на Старосамбірщині, учасниками яких були Хведір Вовк, Зенон Кузеля та інші видатні діячі української культури. “Франко приїхав був з покійним професором Хведором Вовком, який саме тоді прибув у наші сторони, щоб переводити антропологічні поміри. До помочі взяв з собою також покійного вже д-ра Зенона Кузелю, який тоді, здається, щойно був закінчив університетські студії.

Франко, щоб даром не їхати, взявся за скуповування різних етнографічних дрібничок для якогось Віденського музею. Нашого Національного музею тоді ще не було. А Франкові, як українському письменникові, ніколи, як то кажуть, “не переливалося”. В тому часі він мав уже трьох доростаючих синів і таку ж дочку, тому й не дивно, що старався заробити потрібний гріш, де тільки міг. Траплялося часом, що дядько за якусь люльку чи “протичку” до неї забагато зацінив, а мій батько упоминав його, що так не годиться. Тоді Франко говорив: “Дайте спокій, отче! Нехай наш ґазда заробить! Шваб має гроші – то хай платить, якщо хоче мати такі “невидальщини!..”1 А ще, як згадує Петро Зубрицький, Іван Франко мав добрий голос, а ще більше любив під’юджувати інших до співу, а коли діти Михайла Зубрицького не хотіли співати, він сам проспівав з величезним натхненням пісню: “Ой пущу я сиве п’юрце на тихий Дунай, зав’язала головоньку – тепер сядь, думай!” Загальновідома пристрасть Івана Франка до риболовлі у Лютовиськах на Старо­самбірщині проявилася з особливим азартом, адже ловити рибу в гірських річках – захоплююче заняття, як і відвідини ярмарку, де можна було не тільки оглянути різний крам, а й добре пізнати різні типи етнографічних особливостей Батьківщини.

У Відні Іван Франко бере активну участь у роботі українських товариств – академічного “Січ” та робітничого “Родина”. Власне на запрошення цих товариств Іван Франко у 1897 році вкотре приїжджає до Відня. Саме тоді у наддунайській столиці скидали з посади президента міністрів відомого Бадені, який уславився перед тим сумнозвісними виборами до парламенту. А в той час громадські українські організації Відня вирішили влаштувати мітинг, де найвизначніші промовці з Галичини показали б перед усією Європою наслідки австрійського господарювання в Галичині. Такими промовцями були Іван Франко та Андроник Могильницький, пізніше депутат австрійського парламенту. Промова Франка на мітингу була сердечно сприйнята українською студентською та робітничою молоддю. Молодий студент права, а пізніше відомий український письменник Іван Семанюк (Марко Черемшина) відзначав, що в час цієї першої зустрічі його вразила Франкова поінформованість у галузі римського права. А вже цілком несподіваною була розмова на літературні теми. “Коли я, маючи тільки незначні відомості права, забігав в уличку літератури, Франко взяв мене іспитувати з Байрона і Шекспіра і зауважив, що від сих двох велетнів зачинається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економію від Адама Сміта”2.

90-ті роки у житті Івана Франка пов’язані з його участю в газеті “Kurjer Lwowski”. Працюючи у цьому часописі, український письменник зійшовся з багатьма діячами польської культури. Серед них особливо змістовні спогади про Каменяра залишили Ян Каспрович та літературознавець і критик Генрик Біґеляйзен.

Ян Каспрович працював разом з Іваном Франком у редакції газети ”Kurjer Lwowski”й був хрещеним батьком його сина Андрія. В останні дні життя великого Каменяра Ян Каспрович та Генрик Біґеляйзен відвідали його на смертному одрі. Спогад Яна Каспровича писаний в час його важкої хвороби, і, зрозуміло, чимало подробиць із взаємин з Франком забулося. Але маємо ряд свідчень Василя Щурата про взаємини цих двох письменників ще під час їх спільної праці у газеті “Kurjer Lwowski”.

Зустрічі Івана Франка та Яна Каспровича дуже часто виливалися у гарячі дискусії з приводу різних літературних уподобань. Як Я. Каспрович, так і І. Франко видавали свої твори у серії популярної на той час польської “Biblioteki Mr?wki” (1888), редактором якої був польський літературознавець, автор п’ятитомної “Історії польської літератури” Генрик Біґеляйзен. Ці близькі друзі Івана Франка були добрими порадниками і не раз застерігали його від небезпек, які чигали на нього через прямолінійність і впертість.

Спогади Генрика Біґеляйзена та Яна Каспровича висвітлюють важливі факти, пов’язані з написанням статті Івана Франка “Поет зради”. Під час прогулянок з Біґеляйзеном по Високому замку Франко поділився наміром написати статтю про поему “Конрад Валленрод” А. Міцкевича. На зауваження Біґеляйзена, що пригноблений народ мусить іноді використовувати підступність, Франко вперто стояв на своєму і навіть висловив бажання опублікувати її у віденській політичній газеті “Die Zeit”. Відомо, який скандал викликала ця стаття серед польської громадськості. І тут перед Яном Каспровичем постала дилема: чи залишитися серед нечисленних друзів І. Франка, чи виступити у хорі тих патентованих польських патріотів, які почали цькувати Івана Франка. Як згадує Василь Щурат, Каспрович розумів приятельську критику й не гнівався за неї. Любив Франка й обов’язок дружби пошанував навіть тоді, коли інші топтали його. В хвилі усування Франка з редакції “Kurjera” належав до тих, які пильнували, щоб вийшло воно в якнайкультурнішій формі, і дарма, що поява Франкової статті “Ein Dichter des Verrates” у німецькому тижневику “Die Zeit” боляче і його вразила. Але найбільшим доказом приязні Я. Каспровича було те, що він взяв участь у похороні великого Каменяра. А на Щуратову подяку відповів цілком гідно і влучно, що люди, які їдять разом хліб і сіль, не повинні кидати один в одного каменем.

Величезний розум, незвичайне літературне чуття теж іноді зраджували великому письменникові. Сьогодні знаємо про ще один прикрий випадок у житті І. Франка, пов’язаний з появою статті “Wielka Utrata”. Hi застереження відомого літературознавця Генрика Біґеляйзена, ні думка професора Берлінського університету Олександра Брікнера, визнаного авторитета у славістиці, не зупинили І. Франка перед надрукуванням, та ще й власним коштом, начебто загубленої частини поеми А. Міцкевича “Дзяди”. Зрозуміло, що це була помилка. Але, очевидно, й великі люди мають право на неї, і це ніяк не применшує їхньої величі.

З відомих поляків хвилюючу згадку про працю Івана Франка у колишній бібліотеці Оссолінських залишив професор Львівського, а пізніше Ягеллонського університетів Станіслав Лемпіцький. “У звичайному сірому вбранні, в українській сорочці з червоною вишивкою, без коміра і краватки. Виразне, майже квадратне обличчя з вистаючими вилицями, з рудавим сивим заростом, з прокривавленими від праці, немов безвійними очима. Був уже тоді важко хворий, напівпаралізований. Не володів однією рукою. Ліктем другої гортав сторінки старих манускриптів, читав і диктував молодій людині, котра йому товаришувала. Син або науковий помічник. Дивилися на нього зі співчуттям і пошаною. Не покинув науки навіть у найважчих життєвих обставинах. Розвідки та статті появлялися в українських та іноземних часописах. Змушений був заробляти на прожиття”1.

Як відомо, на 1890-ті роки припадає і боротьба Івана Франка за посольський мандат до австрійського парламенту. Ця подія ввійшла в історію Галичини під назвою баденівських кривавих виборів 1897 року, коли намісник Галичини Казимир Бадені застосував проти українців збройний терор жандармерії та війська, в ре­зультаті чого було 8 убитих, 29 поранених та близько 800 заарештованих українців. Послом до австрійського парламенту від округу Тернопіль – Збараж – Скалат обрано тоді графа Льва Пінінського. У 1898 році графа Пінінського призначено австрійським намісником Галичини, в результаті чого вивільнився посольський мандат, і ось тоді Іван Франко був висунутий кандидатом на посла до австрійського парламенту саме за цим округом. Іншим кандидатом на посольський мандат виявився лікар Гладишовський – “порядний старорусин”, наполовину москвофіл, за яким пішли й угодові народовці, й москвофіли. Все інше було за урядом, і на виборах у червні 1898 року Іван Франко дістав 256 голосів, а його противник – 266 голосів. Так Франкові і на цей раз не вдалося дістатися до парламенту, хоч тепер мав усі шанси стати послом, якби не фальшування виборів, що проводилося скрізь.

Восени 1898 року на запрошення польських інтелектуалів Львів відвідав знаме­нитий данський літературознавець Георг Брандес. На жаль, давнє польсько-українське протистояння і тут зіграло свою негативну роль. Поляки зробили все, щоб настроїти данського критика проти українців, зокрема М. Грушевського та І. Франка. Після запрошення українців відвідати засідання Наукового товариства ім. Шевченка Г. Брандес чемно відповів відмовою. Зрозуміло, що вирішальну роль зіграла тут не так давно видрукувана у віденському часописі “Die Zeit“ стаття І. Франка “Ein Dichter der Verrates”, у якій український учений виводив свою концепцію зради у Міцкевича з праць Г. Брандеса. Пізніше у своїх спогадах про перебування у Львові Георг Брандес писав: “Я не дозволив собі судити у тій справі (польсько-українські непорозуміння, які підсилила публікація статті “Поет зради”. – М. Г.), але тому, що я був запрошений поляками в Галичині і прийнятий ними, і тому, що вони (поляки) вважали б своєрідною зрадою, якщо б я був присутній на українському засіданні. Тому я був змушений шукати виправдання”2.

Чи були щасливі моменти у цьому періоді життя Івана Франка? Не так багато, проте були. Це насамперед святкування 25-річчя, а потім і 40-річчя його творчості. Може, найкраще ці моменти помітив Богдан Лепкий. У 1898 році відбувалося святкування столітніх роковин відродження української літератури, яке разом з 25-річним ювілеєм літературної та наукової праці Франка дало сильний поштовх розвиткові української ідеї. Адже ці свята зібрали не поодиноких українців, які плекали національну ідею, а сотні, тисячі громадян, упевнених у правоті і справедливості національної справи. Власне тоді, на думку краківського професора, не було видно з боку Франка бажання “робити вражіння і викликати ефект”. “Навіть тоді, як Франко казав: “Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розви­вається український народ!” – ви патосу не чули. Не була це фраза, лиш свідоме, з глибини душі добуте бажання, гадка, з якою він, може, й довго бився, але якраз прийняв її за свою, то вже вірний їй залишився”1.

Тут варто ще раз торкнутися проблеми Франкової релігійності. У пригоді можуть стати спогади доктора Йосипа Застирця, писані ним через рік після смерті Каменяра. Саме у 1908 році, часі початку Франкової хвороби, Й. Застирець особисто познайомився з поетом. Тоді Франко мовив такі слова: “Тепер, Богу дякувати, мені ліпше, та, може, Бог дасть та увільнить мені руки, бо бачите, не маю влади”. Ті слова для священика були приємною несподіванкою. Але ще цікавіші Франкові роздуми на церковно-релігійні теми: “Читав я Вашу розвідку про єпископа Білянського. Добре, що про те пишете, бо в церкві у нас витворюються відносини, як перед поділом Польщі, коли єзуїти і василіяни довели світське духовенство до цілковитого занепаду. Доперва Марія Teрeca з Йосифом Білянським зробили такий-сякий лад”2. А коли Й. Застирець натякнув, що у писаннях Івана Франка видно якусь нерелігійність, письменник відповів: “Хто може мене посудити о нерелігій­ність?” І тоді священик нагадав оповідання під назвою “Кожух і филон”, а Іван Франко відповів: “Я священичого життя, як і, впрочім, мельникового життя, не знаю. Я знаю світогляд і життє селянина. Тому в тім оповіданні я дав вислів, що селянин так міркує. Але знайте, – додав Франко, – що я говорив про се з митрополитом Шептицьким. Я нашій суспільності зроблю велику несподіванку під сим оглядом”3. До речі, про Франкову віру в Бога і його бажання перед смертю висповідатися пише О. Грозикова у своїх спогадах.