Франкова релігійність – питання складне і неоднозначне. Про інтерес І. Франка до Біблії свідчить його лист до Михайла Драгоманова від 1883 року, в якому автор подає програму публікації Святого Письма: “Я думав би перш усього видати програмову книжечку на взір “переднього слова” до “Громади”, а затим подавати, якщо буде готове, оповідання з Письма Святого і статті про наші суспільні обставини. При оповіданнях з “Письма Святого” я гадав би подавати наперед важніші уступи з тексту, далі критику і то, як можна, досить обширно”4.

Пізніше у статті “Сучасні досліди над Святим Письмом”(1908) Іван Франко трактує Біблію як твір великої значущості для світової літератури, як і для українського письменства. Дослідник стверджує, що “ті книги, які ми привикли називати Біблією, здобули собі мало не від двох тисяч літ величезне значення, особливо відтоді, відколи покладені основою християнства і разом з його запануванням у Римській імперії зробилися миродайними не лише для пануючої церкви, але також для загалу народів і суспільностей у трьох частях світу, вникнули своїм духом і світоглядом глибоко в серця незліченних мільйонів людей і творять ще й досі одну з основ людської цивілізації”5. З огляду на дуже важливе значення Біблії для літератури Іван Франко хотів, щоб читачі ближче дізналися про походження і авторство цих книг, про долю їх протягом багатьох століть і про те, що люди, які жили в різні епохи, зробили для їх витлумачення.

Сучасна дослідниця Ярослава Мельник у статті “Церква і культ Івана Франка” наводить матеріали з приводу ставлення митрополита Шептицького до Івана Франка. “Це його (митрополита Шептицького. – М. Г.) листування з єпископом з Філадельфії К. Богачевським щодо відзначення 10-ліття від дня смерті письменника 1926 р. К. Богачевський, заборонивши духовенству та віруючим своєї єпархії брати участь у відзначенні 10-х роковин смерті І. Франка, звернувся до митрополита А. Шептицького з проханням “видати заборону духовенству участі в “культі” Франка” і в “Дієцезії Його Ексцеленції”. Відповідь митрополита А. Шептицького, попри її вельми дипломатичний тон щодо свого адресата, є напрочуд промовистою з огляду на признання заслуг Франка для всієї української нації, глибини розуміння багатовимірності його феномена”1.

Для Франкового розуміння релігійності важливе значення мають і прилюдні виступи письменника. Важкохворий І. Франко уже в 1913 році на святкуванні 40-річчя його творчої діяльності виголосив слова, які пояснюють його ставлення до релігії. Як згадує Микола Голубець, під час урочистого вечора “Франко сидів у першому ряді крісел, слухав наших славословій і ... плакав, а коли запанувала в залі святочна тиша, Франко піднявся з місця, вийшов на естраду й почав промову: “До помилок, що я їх коли-небудь зробив, належить моя праця “Біля підвалин радикальної партії”. Розвиток тієї партії дав змогу бундючитися демагогам типу мого передбесідника п. Трильовського. Нещастям нашого народу є те, що я приложив рук до створення партії, що зрушила в народній психіці основи християнського світогляду. Наша молодь не читає Святого Письма! Коли б я мав вам подати якусь пораду, то – частіше сповідатися й приступати до Св. Тайн і в той спосіб наближуватися до Бога”2.

Для нашого сучасника особливо цікавим є свідчення Йосипа Застирця про старання української громади щодо нагороди Нобеля для Івана Франка. Як згадує мемуарист, “я вислав в тій справі умотивовані письма до Швеції та обговорював справу з віденськими професорами університету, з якими зазнакомився я з нагоди моїх ригорозів з области красних штук й історії Орієнту. Обставини були для наділення Франка сею нагородою дуже корисні: українська справа по освободженню Львова стала актуальною. Показалося також, що навіть російське правліннє мусило поета лишити у Львові в спокою. Комітет “Нобля” не мав також між поетами відповідного кандидата, а творчість Франка якраз надавалася до його узгляднення. Впливові члени еміграції – приклонники поета – поставилися до сеї справи доброзичливо”3.

Але, на жаль, предчасна смерть Івана Франка звела всі плани української громадськості нанівець.

У нашому літературознавстві вже неодноразово говорилося про літературні заробітки Івана Франка. В радянський час до цієї проблеми зверталися, але виключно для того, щоб ствердити, що в умовах Австро-Угорщини письменник і його сім’я жили нужденним життям. Справді, літературні заробітки Івана Франка були мізерні. Але мізерними вони були у всіх, хто заробляв собі на життя літературною чи науковою працею. Письменник згадував, що літературна чи наукова праця не давала тоді засобів для проживання не тільки цілої сім’ї, але й однієї людини. Навіть такі патріотичні організації, як “Просвіта” чи Руське товариство педагогічне, не могли дати такої оплати літературної чи наукової продукції, яка забезпечувала б утримання людині, не зайнятій нічим іншим. З гіркотою констатував Іван Франко, що ці товариства на початок XX століття, зважаючи на їх довголітнє існування та немалі заслуги коло духового розвою українського народу, не зійшли зі стадії дилетантизму в сфері літературних та популярно-наукових публікацій. У статті “Ціна літературної праці” Франко писав, що за співробітництво в “Ділі” мав 40 ринських місячно без коректури, а в “Зорі” за редакцію та коректу і спів­робітництво брав місячно 25 ринських. Перейшовши до газети ”Kurjer Lwowski”, діставав там по 75 ринських місячно. “При тій редакції я заробляв іще дещо понад цю суму, ходячи майже протягом двох літ щодень о 5 рано до друкарні для перекладання ранішніх телеграм, а дещо заробляв також фейлетонами, за які редактор платив окремо по 3 крейцари від рядка”1.

Роздуми Івана Франка стосувалися рівня тих публікацій, які друкувалися в наукових та літературно-наукових збірниках. До появи у Науковому товаристві ім. Шевченка Михайла Грушевського рівень публікацій Товариства не завжди викликав захоплення. І тільки після того, коли “Записки Наукового товариства ім. Шевченка” очолив видатний історик, це видання стало авторитетним органом наукової праці “по сей і по той бік кордону”. Такий же високий авторитет мав перший в Україні журнал “на європейську шкалю” “Літературно-науковий вістник”, що його почали видавати Іван Франко і Михайло Грушевський у 1898 році. “В ре­дакції “Літературно-наукового вістника” я зразу зайняв підрядне становище з оплатою, здається, по 40 ринських за місяць, а тільки по уступленню доктора Маковея обняв фактичне редакторство та коректу з платою по 100 ринських за місяць. В ту суму входила також оригінальна та перекладна літературна праця, за яку я не одержував ніякого особливого гонорару. Так само переважна часть авторів, особливо з російської України, що помішували свої праці в тім журналі, не брала ніяких гонорарів”2.

Проблема “Іван Франко і Львівський університет” уже неодноразово обгово­рювана на різних рівнях і сьогодні потребує уточнень, а іноді й заперечення стереотипів. Одним із міфів, які усталені в нашому літературознавстві, є твердження про ворожість університетської влади до Івана Франка-студента. Як свідчать останні дослідження, університетська влада, а особливо Крайова шкільна рада, яка опікувалася ще Франком-гімназистом, зробили все, щоб не тільки звільнити його від плати за лекції під час першого зимового семестру, а й збільшили йому стипендію до 210 злотих. Зрештою, після відомого соціалістичного процесу він не був виключений з університету. В ситуації Івана Франка архівні матеріали свідчать, що професорська колегія Львівського університету дотримувалася передусім університетських параграфів і нехтувала рішеннями судових властей. Має цілковиту рацію В. Корнійчук, коли пише: “Відбувши дев’ятимісячне ув’язнення в австрійській тюрмі, Іван Франко отримав стипендію за попередній семестр своїх студій, а позбувшись її з формальних причин, усе ж таки продовжував користуватися моральною підтримкою своїх учителів, які продовжували вірити у великі потенційні можливості свого учня. Прослухавши сім семестрів у Львівському університеті, Іван Франко, який міг тепер уважатися “укінченим академіком”, через матеріальну скруту змушений був припинити своє навчання”1.

Правда, у 1890 році І. Франко все-таки не був прийнятий на навчання до Львівського університету, і формальною причиною було запізнення на запис до університету. Як свідчать архівні матеріали, зроблено це було однією особою – професором Романом Пілатом, тодішнім деканом філософського факультету2.

Як відомо, саме на 1890-ті роки, після одного семестру у Чернівецькому універ­си­теті та здобуття докторату у Відні, припадає спроба Івана Франка зайняти місце доцента на кафедрі руської філології у Львівському університеті. (У березні 1995 року у Львівському університеті проведена наукова конференція, присвячена 100-річчю габілітаційної лекції Франка. З усією переконливістю це наукове зібрання показало, як багато втратила філологічна наука від того, що Франко не був допущений до викладання). Події, пов’язані з габілітацією Івана Франка, добре зафіксовані у мемуарній літературі, і все ж у нашому літературознавстві назбиралося чимало фальші й неточностей.

Лекція відбулася 22 березня 1895 року у теперішній аудиторії 244 старого корпусу Львівського університету (нині вул. Михайла Грушевського. – М. Г.). Ось як згадував Денис Лукіянович про це: “Рівно о 18 годині 15 хвилин професорськими дверима ввійшов старший “педель” (університетський возний), стукнув універси­тетським берлом об долівку і повідомив польською мовою: “Маґніфіценція (велич­ність) ректор іде! Сенат іде”. Зараз-таки з’явилися ректор, проректор, декани і сенатські представники професорського збору. Ректор у багрянці з горностаями, декани теж у тогах з чорного шовку, в беретах на головах, усі обвішані золотими ланцюгами”3 . Лекція, як згадують сучасники, пройшла блискуче, студенти на руках винесли лектора з аудиторії. Однак І. Франко таки не був допущений до викладання у Львівському університеті.

Але послухаймо самого Івана Франка. Влітку 1905 року у віденській газеті “Ruthenische revue” з’явилася стаття “Alma mater leopolensis als Stifmutter”, в якій трактується це питання. Пізніше у статті “Історія моєї габілітації” Іван Франко заперечував те, начебто його не допустили до габілітації: “Навпаки, мене допущено, хоч кілька літ перед тим той самий університет відмовив мені права записатися ще на одно півріччя на філософському факультеті, якого мені не ставало для повного чотириліття університетських студій, обов’язкового для осягнення доктор­ського ступеня, так що я був змушений записатися на півріччя на Чернівецькому університеті. При тій нагоді поведінка університетських властей Львівського університету викликала здивування у професорів Чернівецького університету”4. Але нагадуємо, у Львові все зроблено було однією особою – професором Романом Пілатом.

Кандидуючи після смерті професора Омеляна Огоновського тільки на посаду приватного доцента, Іван Франко не ставав протикандидатом доктора Олександра Колесси, який теж готувався в цей час до викладання у Львівському університеті, мав за собою кілька праць з граматики та вплив галицьких політичних сил. Одначе тодішній намісник Галичини граф Бадені дав зрозуміти, що зробить усе, щоб співробітник опозиційної газети “Kurjer Lwowski”, що не раз гостро виступала проти корупційної системи, яку протегував намісник, не став професором університету.

Дочекавшись, коли офіційний звіт про габілітацію пішов до Відня, Іван Франко їде на аудієнцію до міністра освіти. Колишній професор Львівського університету, а тоді міністр доктор Ріттнер сказав, що міністерство освіти не має нічого проти того, щоб Франко зайняв кафедру україністики у Львівському університеті.

У кінцевому підсумку, намагаючись уже значно пізніше вияснити суть своєї справи, Франко ні про що не довідався. “Міністра освіти я так-таки й не здибав, а на другий день я довідався від депутата Романчука, що міністерство відкинуло мою просьбу і що я “з причин політичного минулого” не можу одержати venia legendi на Львівському університеті”1.

Але, як свідчать останні дослідження, у 1894–1895 роках професори філософського факультету Львівського університету робили усе можливе, аби славетний український учений став їхнім колегою по університету. “Сміємо запевнити, що не львівські професори, не університетський сенат і навіть не міністр віросповідань і освіти Т. Ріттнер (теж колишній професор філософського факультету) не прийняли укра­їнського письменника і вченого у своє “гроно”, не допустили до кафедри. Навпаки, професорська колегія стримувала габілітацію К. Студинського, а Т. Ріттнер радив О. Колессі не переноситися з Чернівців до Львова. І усе це робилося, між іншим, ради того, аби не створювати конкуренції Іванові Франкові”2.

Другу спробу осягнути наукове звання мав намір Іван Франко у Чернівцях у 1900 році. Що справа габілітації вченого навіть у Чернівецькому університеті була дуже складною, свідчить лист Степана Смаль-Стоцького до І. Франка від 23 жовтня 1900 року, в якому автор пише, що справа габілітації галицького вченого залежить від цілої колегії професорів. “А що справа Вашої габілітації тим самим скомплікована, то Ви вже раз габілітувалися, та лиш міністерство не затвердило ухвали професорів на уділене veniam legendi, то з тої причини, не бажаючи, щоб колегія професорів a limine відкинула Ваше поданє, треба мені було вперед порозумітися з професорами, яке становиско заняли б вони в данім разі. З тої то причини і припізнилась трохи моя відповідь. Та коби хоть була прихильна Вашим намірам. Але, на жаль, мушу Вам сказати, що гадки професорів дуже поділені. Між тим, коли одні зовсім поділяють мою думку, що нас нічого не обходить відмова міністерства і що ми, коли б внесли таке поданнє, без огляду на ту відмову повинні перевести акт габілітаційний, бо ми не повинні на нічого уважати, лиш на Wissenschaftliche Befahigung, то знов другі рішуче противні тому, покликуючись на принципи габілітаційні, що, мовляв,і може дещо є in der Person des Bewerbers, що якраз з тої причини міністерство габілітації не затвердило”3.

Далі С. Смаль-Стоцький каже, що при негативній реакції навіть меншості професорської колегії на доцентуру міністерство вчинило б таким самим чином, як це було раніше у Львові. Зрештою, якщо підійти до політичного боку справи, то львівське намісництво вчинило б точно так, як уже раз зробило у 1895 році. “Що ж робити, аби таки намір свій осягнути? Иньшого виходу, думаю, нема, як їхати Вам до самого міністра і з ним насамперед докладно розмовитися, чи допустив би він Вас до академічної карієри. Ще і то треба Вам розважити, чи не було б добре поговорити вперед з Ягічом, аби він вставився за Вами у міністра, або навіть аби він сам габілітував Вас у Відню. При тім значінню, яке має Ягіч в міністерстві, єму се далеко скорше готові зробити ніж, напр., мені. Коли ж Ви були б вже габілітовані у Відни, то се вже річ легка перенести veniam legendi, куда Ви хочете”1.

Але суто формально справу габілітації І. Франко уже порушував. І немає вини Степана Смаль-Стоцького у тому, що І. Франко не зміг габілітуватися у Чернівецькому університеті.

А тим часом, успіхи Івана Франка як ученого стають всесвітньовідомими.

Газета “Діло” (1900, № 5, 20 січня) повідомляла, що Іван Франко – доктор honoris causa Харківського університету, член-кореспондент товариства “Naucopisna spole?nost ?eskoslovenska” в Празі, член-кореспондент товариства “Verein fьr цsterreichische Volkskunde” у Відні. А в 1907 році газета “Діло” подає інформацію про покликання доктора Франка зайняти університетську кафедру: “Болгарське міністерство просвіти звернулося до доктора Івана Франка з пропозицією обняти кафедру слов’янських літератур у вищій школі в Софії, подаючи йому дуже корисні услів’я. Як довідуємося, доктор Франко віднісся до сеї пропозиції прихильно...”2. Але, дізнавшись про те, що болгарська влада вигнала з університету прегресивних професорів, І. Франко не тільки відмовився від цієї пропозиції, а й виступив у газеті “Діло” зі статтею “Болгарська університетська афера”. На жаль, після 1908 року наступає катастрофа, спричинена здоров’ям письменника, і зрозуміло, що всі справи згаданого професорства припинилися.

Серед мемуарів про життя і діяльність Івана Франка особливої уваги заслу­говують спогади Михайла Грушевського, які були опубліковані в 1926 році. Адже Михайло Грушевський як найбільший історик слов’янського світу вже відразу після свого переїзду до Львова у 1894 році і аж до кінця життя Франка міг спосте­рігати не тільки його наукові та художні студії, а й особисте життя. Проте після смерті академіка М. Грушевського у 1934 році на стосунки двох великих українців була кинута тінь протиставлення. В радянські часи переважно говорилося, що в Науковому товаристві імені Т. Шевченка І. Франко очолював революційно-демократичний напрям, а М. Грушевський – буржуазно-націоналістичне крило. Дійшло до тверджень, начебто М. Грушевський та І. Франко постійно ворогували. Насправді все було далеко не так. Збереглося кілька групових фотографій з 90-х років XIX – початку XX століття, де Франко і Грушевський завжди поруч. І зустрічалися вони не тільки в приміщенні Наукового товариства імені Шевченка, а й удома, бо ж мешкали поряд. Але найпліднішою була їх співпраця саме у першій національній академії українського народу – Науковому товаристві ім. Шевченка, де М. Грушевський з 1895 року стає головою, а І. Франко – найактивнішим працівником. Не було жодного номера “Записок Наукового товариства ім. Шев­ченка”, в яких не було б праць цих учених. Зроблене І. Франком та М. Грушевським у Товаристві вражає як глибиною осмислення, так і широтою охоплення всіх ділянок українознавства.

Після хвороби І. Франка, яка особливо загострилася після 1907 року, ставлення його до М. Грушевського змінилося. Справа в тому, що з того часу починається значний спад у творчості й фізичному стані великого Каменяра, а це позначилося не тільки на ставленні до М. Грушевського, але й до Сергія Єфремова, до М. Мо­чульського та інших людей, які знали й оточували І. Франка. В їхніх спогадах йдеться про Франкову хворобу, і про це не слід забувати. Всі ці аспекти можна добре простежити, прочитавши спогади М. Грушевського, С. Єфремова, М. Мо­чульського. До речі, три післявоєнні видання “Спогадів про Івана Франка” (1956, 1972, 1981) не містили цих мемуарних матеріалів, де, може, найбільше можна побачити особу Франка – письменника, громадського діяча, людини. Як стверджують дослідники, саме у жовтні–листопаді 1901 року був укладений контракт між краківським купцем Йосипом Рогсеком та, з іншого боку, Михайлом Грушевським й Іваном Франком про купівлю ними земельної ділянки під будівництво житла. Можемо погодитися з Тарасом Різу­ном, який стверджує, що на підставі уточнених даних можна запевнити, що родина Франків оселилася в новому помешканні одного жовтневого дня, який припав на період 1–21 жовтня 1902 року1.

Проживання двох великих людей у сусідстві принесло багато користі не тільки для української науки та культури, воно певним чином скрашувало нелегкі будні, особливо сім’ї Франків, де матеріальні нестатки були частими гостями. Бували, звичайно, і певні непорозуміння, які часто трапляються між сусідами. Але вони не затьмарюють основного – І. Франко і М. Грушевський жали на один сніп, вони працювали для України, для кращого майбутнього її народу.

Зрештою, не слід замовчувати окремі непорозуміння, пов’язані чи то з різними побутовими справами, чи іноді й з принциповими питаннями, як-от тими, що стосувалися “Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 року”.

Сьогодні навіть посмішку може викликати лист Михайла Грушевського до Івана Франка від 20–21 жовтня 1906 року, опублікований у збірнику “Українське літерату­ро­знавство”. Лист написаний Грушевським у збудженому стані. Незважаючи на дуже кепський настрій, він звертається: “Високоповажний пане доктор, мій найближчий товаришу в роботі суспільно-національній і приятелю!

... Пишу вночі, збуджений і вибитий зі сну собачим брехом і воєм, що лунає над моїм ухом, – по цілоденних тортурах від тих псячих дуетів, сольо etc... з невралгічними болями від сього всього.

Полишаю Вам як чоловіку, що знає умислову працю, як поету-психологу зміркувати, які думки про наші відносини все це навіває мені.

Я не міг би свідомо мучити навіть чоловіка вповні індиферентного для мене, коли б хотів бути супроти нього тільки людяним, не то що приязним, тим менше – приятелем.

Ви могли бути подражнені в своїм почуттю пана свого дому моїми просьбами, але я не маю тіні претензії Вас в тих правах укорочувати. Але чи Ви буваєте все свідомі того, що, виконуючи сі права, мучите чоловіка, якого – смію думати – уважаєте своїм приятелем, в точці найбільше болючій для нього.

Я полишаю в ваших руках долю сих приятельських чувств і сеї приязні.

Dixi et levavi2 – свої почуття до вас як товариша і приятеля, в останній раз.

Здоровлю Вас!

Ваш М. Грушевський”3.

І. Франко, незважаючи на свою хворобу в цей час, обіцяє М. Грушевському залагодити справу. Зрештою, пізніші роки засвідчили їхні добросусідські стосунки.

Особливе місце серед мемуарних матеріалів займають спогади М. Грушевського “Апостолові праці”, написані у 1926 році до 10-річчя з дня смерті І. Франка і надру­ковані у ювілейному збірнику журналу “Україна” (1926), який весь присвячений творчості Каменяра.

Зі спогадів М. Грушевського постає І. Франко як велетень праці, який трудився “з титанічною витривалістю, гарячковою запопадливістю, з правдивою різнома­нітністю і многосторонністю, немов передчуваючи катастрофу, що мала затьмарити його ясний інтелект, закаламутити його гостру і прозору, як кришталь, думку”.

Мемуарист докладно говорить про участь І. Франка у соціалістичному русі, широко представляє польсько-українські взаємини 90-х років XIX століття і роль у них українського письменника і вченого. Всі події, про які говорить академік, точно вивірені, адже учасником їх був він сам. Наскільки скрупульозним був він у відборі фактів, може свідчити те, що свої роздуми про Франка М. Гру­шевський підтверджує, посилаючись на ряд франкознавчих матеріалів, які були надруковані М. Возняком на сторінках українських радянських видань.

М. Грушевський досить повно відтворює картину свого співробітництва з Іваном Франком у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові, починаючи з 1894 року. “Се був незабутній момент, коли Франко, “виелімінований” відразу з українського й польського громадянства, а в своїх радикальних кругах підміновуваний потихеньку й помаленьку його старим антагоністом Павликом, заявив мені, що тепер одиноке джерело прожитку для нього й його родини – се його заробіток в Науковому това­ристві. І тоді ми, його прихильники, поставили пунктом честі не дати йому впасти в біду і упокоритися перед людьми, які очевидно прагнули його пониження. Франко не мусив іти до них на поклін. Навпаки, від сього часу і до смерті, він мав змогу працювати виключно для Українського Народу, на українській мові”1.