

Побілів від порохів порозбиваний колесами цісарський тракт, а пухка й їдка перина, що в ній грузну по кістки, так само вперто й без милосердя припікає з-під споду підошви, як і зверху липневий жар пражить зіпріле чоло.
Лінивий клапоть блакиту, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи пристолочила згори дві широкобедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччу бурмотять сварливі бомки, з-під пороху несміло пахне орішинка.
Рожево-білява орішинка.
Йду.
За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь, понад фосою, скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені, – о! – знову бебехнув сніп, щось там тріщить, може, свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Гортанка мучиться в сильцятах цивілізації, наче в обіймах боаконстріктора, еге: твердий ковнірець і краватка в цяпочки... В’януть в’язи, мліють кости від невинного клуночка і теки, випханої газетним барахлом... На долонях повискакували міхурі...
Тяжко!..
Письменник був хорошим гумористом, драматургом і журналістом, а після еміграції Іван так майстерно переповідав про Україну іноземцяв, що його визнали одним із найкращих письменників на чужині.
Івана Керницького важко описати якось коротко. Упродовж життя чоловік займався не лише культурною, а й громадською діяльністю.
Однак на Батьківщині про нього чути мало: лише у селі, де він навчався, освітяни облаштували кімнату пам’яті. Тут живуть його нащадки та стараються плекати історію про земляка у будь-який спосіб.