

Побілів від порохів порозбиваний колесами цісарський тракт, а пухка й їдка перина, що в ній грузну по кістки, так само вперто й без милосердя припікає з-під споду підошви, як і зверху липневий жар пражить зіпріле чоло.
Лінивий клапоть блакиту, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи пристолочила згори дві широкобедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччу бурмотять сварливі бомки, з-під пороху несміло пахне орішинка.
Рожево-білява орішинка.
Йду.
За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь, понад фосою, скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені, – о! – знову бебехнув сніп, щось там тріщить, може, свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Гортанка мучиться в сильцятах цивілізації, наче в обіймах боаконстріктора, еге: твердий ковнірець і краватка в цяпочки... В’януть в’язи, мліють кости від невинного клуночка і теки, випханої газетним барахлом... На долонях повискакували міхурі...
Тяжко!..
Письменник був хорошим гумористом, драматургом і журналістом, а після еміграції Іван так майстерно переповідав про Україну іноземцяв, що його визнали одним із найкращих письменників на чужині.
Івана Керницького важко описати якось коротко. Упродовж життя чоловік займався не лише культурною, а й громадською діяльністю.
Однак на Батьківщині про нього чути мало: лише у селі, де він навчався, освітяни облаштували кімнату пам’яті. Тут живуть його нащадки та стараються плекати історію про земляка у будь-який спосіб.
12 серпня 2025 року
112 річниця з дня народження
українського письменника, драматурга,
фейлетоніста, журналіста, гумориста,
члена Президії Об'єднання українських письменників «Слово»,
ініціатора допомогового фонду при Об'єднанні,
співробітник пресових видань Тиктора у Львові
Івана КЕРНИЦЬКОГО
ІВАН КЕРНИЦЬКИЙ
(12 серпня 1913 року — 15 лютого 1984 року)
Видавництво "КАМЕНЯР" вшановує пам'ять видатного Українця Івана Керницького
і розпочинає викладати на нашому сайті уривки його творів у розділі ВИДАТНІ Українці
Посперечалися одного разу Олівець з Гумкою, хто з них достойніший і потрібніший малому учневі Юрку. А треба вам ще знати, що Олівець дуже гордився своїм чудовим почерком, а Гумка була страшенно вперта.
— Ну, скажи, кому ти потрібна? — насміхався Олівець над Гумкою. — Та ти ні однієї лінії на папері накреслити не зможеш! Хіба можеш ти написати в зошиті таке слово, як "мама", чи "баба", чи хоча б 2×2 = 4?.. А втім — нехай всі тут присутні розсудять і скажуть — хто достойніший: я чи ти?
А в пеналі Юрка були чотири блискучих Пера, дерев'яна Ручка і Ножик для підстругування Олівців. Вони поки що мовчали, бо не мали бажання втручатися в суперечку. Тільки старий, весь у чорнильних плямах дядько Пенал, який уже багато пережив і багато чув і бачив на своїм довгім віку, пробурчав сердито:
— Дурість все це, та й годі!